Сповідь відьом

— Ну то що — оце і все, чи моя сестра хоче поділитися з нами ще одним своїм секретом? — в’їдливо спитала Сара. Метью зиркнув на неї. — Вибач, Діано, — пробурмотіла вона.

— Залишилося зовсім небагато. Ти зможеш це витримати, серце моє?

Я вхопила його за руку і кивнула. Метью примостився на м’який підлокітник крісла, і воно злегка скрипнуло під його вагою.

— «Не будь до себе надто суворою, коли мандруватимеш у майбутнє. Задіюй здоровий глузд і довіряй своїй інтуїції. Це небагато в сенсі поради, але оце і все, що може порадити будь-яка мати. Нам невимовно жаль залишати тебе, але єдина альтернатива — це втратити тебе назавжди. Прости нас. Якщо ми зробили щось не так, то це тому, що ми тебе дуже любимо. Твоя мама».

У кімнаті запала тиша, навіть будинок — і той затамував дихання. Відчуття втрати виникло десь у глибині душі, а з ока викотилася сльоза, налилася до розмірів тенісного м’ячика і гучно хлюпнула на підлогу. Я відчула, як мої ноги стають рідкими.

— Починається, — попередила Сара.

Метью кинув сторінку листа і, рвучко вихопивши мене з крісла, кинувся до парадних дверей. Надворі він поставив мене на під’їзну алею, і я вп’ялася у землю пальцями ніг. Сльози нестримно текли, але відьмовода безпечно проходила в ґрунт. За кілька секунд Метью обійняв мене ззаду за талію, ніби прагнув затулити мене своїм тілом від решти світу. Я розслабилася і прихилилася спиною йому на груди.

— Заспокойся і не загострюй ситуацію, — прошепотів він, притиснувшись губами мені до вуха.

Відьмовода поволі спала і пішла геть, залишивши по собі болюче відчуття втрати, якому не судилося повністю забутися.

— Як шкода, що їх зі мною зараз немає! — скрикнула я. — Мої батьки знали б, що треба робити.

— Знаю, ти за ними дуже скучаєш. Але насправді й вони не знали, що робити, повір мені. Як і всі батьки, вони час від часу робили для тебе все, що могли.

— Моя мати побачила тебе і те, що могла скоїти Конгрегація. Вона була великою ясновидицею.

— І ти теж колись нею станеш. А доти обходиметимося без знання того, що нам приготувало майбутнє. Але нас тепер двоє. Тобі не доведеться долати шлях самотужки.

Ми повернулися до будинку, де Сара та Емілі й досі уважно розглядали сторінку з манускрипту. Я оголосила, що настав час попити чаю та кави, і ми з Метью вирушили на кухню, хоча він надовго затримав погляд на яскравому малюнку.

Кухня, як і завжди, мала вигляд зони бойових дій. Кожен квадратний дюйм поверхні був зайнятий немитим посудом. Коли чайник закипів, а кава заварилася, я закотила рукави і заходилася мити посуд.

Раптом у кишені Метью задзижчав телефон. Він проігнорував дзвінок, вирішивши спочатку підкласти полінце у і без того забитий дровами камін.