Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Яка вода? Знаєш?
Він похитав головою.
— Але пити воду, яка тече поблизу того замку, я б не став, навіть якби помирав від спраги.
— Це місце погане, — пробурмотіла вона, маючи на увазі не лише замок, а й безіменне село з поруйнованими
(косо дивляться)
хатами, яке розкинулося довкола нього. — А ще, Роланде, ми тут не самі.
— Сюзанно, якщо ти відчуваєш, що в твою голову стукаються… стукаються чи вгризаються… привиди, накажи їм відчепитися.
— А це допоможе?
— Я не певен, — зізнався він. — Але чув, що такі істоти не можуть зайти, якщо їх не запросиш, і що вони домагаються дозволу хитрістю і підступами.
Вона читала «Дракулу» і чула розповідь панотця Каллагена про Джерусалемз-Лот, тому чудово розуміла, про що говорить Роланд.
Він делікатно взяв Сюзанну за плечі й повернув обличчям у протилежний від замку бік — який насправді міг бути зовсім не чорний, вирішила вона, просто потемнів від часу. У денному світлі буде видно. А поки що їхній шлях освітлював місяць у чверті, затягнутий брудною піною хмар.
Від місця їхнього привалу вело ще кілька доріг, кривих, як поламані пальці. Однак та, на яку звернув її увагу Роланд, була пряма, і Сюзанна збагнула, що то була єдина абсолютно рівна вулиця, яку вона бачила відтоді, як мертве село стало мовчки рости обабіч їхнього шляху. Покриття на ній було рівне, а не бруковане. Дорога вела на південний схід, уздовж Шляху Променя. А над нею пливли, як човники в процесії, позолочені місяцем хмари.
— Люба, ти бачиш темнувату розмиту пляму на обрії? — пробурмотів він.
— Так. Темнувату пляму і білувату смугу перед нею. Що то таке? Ти знаєш?
— Здогадуюся. Але не певен. Перепочиньмо тут. Скоро розвидниться, усе й побачимо. До того ж не хочу навіть наближатися до того замку вночі.
— Якщо Багряного Короля там більше немає, а Шлях Променя пролягає в цей бік… — Сюзанна показала жестом. — Нащо нам взагалі здався той старий чортів замок?
— По-перше, пересвідчитися, що він все-таки забрався звідти, — пояснив Роланд. — А ще це можливість заманити в пастку того, хто йде за нами. Я, звісно, сумніваюся, що це можливо… надто він хитрий… але все може бути. Бо він молодий, а молоді бувають необачними.
— Ти б зміг його вбити?
У світлі місяця вона побачила, як похмуро всміхнувся Роланд. Безжально.
— І нітрохи б не вагався, — сказав він.
Уранці Сюзанна пробудилася від неспокійної дрімоти серед розкиданих запасів провіанту на візку і побачила, що Роланд стоїть на перехресті, і погляд його звернений на Шлях Променя. Вона дуже обережно спустилася з візка — не хотіла впасти, бо тіло заклякло від нерухомості. Власні кістки здавалися-їй холодними й крихкими, готовими будь-якої миті розбитися, як скло.
— Що ти бачиш? — спитав він. — Тепер, коли світло, що ти бачиш у тому боці?
Білуватою смугою був сніг, і це її не здивувало, зважаючи на те, що місцевість була гориста. Здивувало її (і сповнило серце радістю, на яку вона вже навіть не сподівалася) те, що за смугою снігу росли дерева. Зелені ялинки. Живі.
— Ох, Роланде, які вони гарні! — вигукнула вона. — Хоч і стоять, засипані снігом, але такі гарні! Правда ж?
— Так. — Він підняв її високо над землею і повернув обличчям у той бік, звідки вони прийшли. За огидним скупченням хат вона бачила частину Поганих Земель, що її вони перетнули, усі купи скелястих хребтів, однорідність яких зрідка порушували круті пагорби й столові гори. — Подумай, — сказав він. — Там, куди ти зараз дивишся, — Федік. За Федіком Край Грому. За Краєм Грому Кальї та ліс, що позначає кордон між Серединним і Прикінцевим світами. Далі за лісом лежить Лад, а ще далі — Річкове Перехрестя, Західне море і велика пустеля Мохейн. А десь там, за незліченні ліги звідси, загублені в часі, лежать рештки Внутрішнього світу. Баронії. Ґілеад. Місця, де навіть зараз живуть люди, які пам’ятають, що таке любов і світло.
— Так, — не розуміючи, куди він хилить, мовила вона.
— У той бік Багряний Король скерував потік своєї люті, — провадив Роланд. — Сам він, як розумієш, зібрався у протилежний бік, до Темної вежі. Однак він, хоч і божевільний, але не дурний: розумів, що не можна знищувати землі, які планував проминати сам, разом з бандою своїх посіпак. — Роланд притулив її до себе й поцілував у чоло, так ніжно, що на очі їй навернулися сльози. — Ми втрьох відвідаємо його замок і заманимо туди Мордреда, якщо фортуна буде на нашому, а не на його боці. Потім підемо далі, в живі землі. Там будуть дрова для багаття і дичина на свіжий харч, і шкури, щоб у них загорнутися. Зможеш потерпіти ще трохи, люба? Зможеш?