Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фактор
- ISBN: 978-966-180-038-9
- Жанр: право
Электронная книга - «Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України». Краткое содержание книги:
Книга адресується суддям, адвокатам, юристам, які працюють у правоохоронних органах, на підприємствах, в установах, організаціях.
Законодавство враховано станом на 1 січня 2010 р.
6. З посиланням на ст. 203 і 215 ЦК у процесуальних документах указується на підстави недійсності правочинів. Разом з тим слід ураховувати, що і в ст. 203 ЦК поряд з конкретними підставами визнання правочинів недійсними формулюються норми, що передбачають необхідність ураховувати інші правила. Так, ч. 1 ст. 203 ЦК передбачає таку підставу недійсності правочину як неприпустимість того, щоб правочин суперечив актам цивільного законодавства, що викликає необхідність посилання в процесуальних документах на такі акти.
7. У ст. 215 ЦК уперше у вітчизняному цивільному законодавстві дається визначення нікчемних та оспорюваних правочинів.
Із ч. 3 ст. 215 ЦК випливає, а в ч. 1 ст. 204 ЦК безпосередньо вказується на те, що нікчемним є правочин, недійсність якого в законі встановлена прямо. При застосуванні цього правила слід ураховувати, що правові норми можуть установлюватись в нормативно-правових актах прямо, а можуть «випливати» із змісту таких актів. Слово «випливає» в такому контексті використовується в Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства досить часто. Прямим належить визнати зазначення в законі про те, що відповідні правочини є недійсними або нікчемними. Зазначення, що цивільно-правові наслідки тягне тільки правочин, що відповідає певним вимогам, не може тлумачитись як пряме встановлення нікчемності правочину, що не відповідає цим вимогам. Так, ч. 4 ст. 423 ЦК забороняє укладення договорів про відчуження особистих немайнових прав, що належать суб'єктам права інтелектуальної власності. Але ж це формулювання не може тлумачитись як пряме встановлення законом нікчемності правочинів, що вчиняються з метою відчуження особистих немайнових прав. Іншим прикладом установлення підстави визнання правочину недійсним без прямого зазначення на його недійсність є ч. З ст. 269 ЦК, що виключає укладення фізичною особою правочинів на відмову від особистих немайнових прав. Формулювання «фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав» не можна тлумачити як пряме зазначення на недійсність (нікчемність) правочинів, які порушують заборону, що міститься в цьому формулюванні.
Навіть пряма вказівка в ч. 3 ст. 1241 ЦК на те, що дійсними є лише тільки певні умови заповіту, не може бути підставою для висновку про те, що решта умов заповіту є недійсними (нікчемними). Визнання дійсними певних умов правочину не можна тлумачити як пряме встановлення недійсності решти умов. У силу названої статті відповідні умови є лише оспорюваними. У ч. 5 ст. 40 Закону «Про захист прав на сорти рослин» [185] та ч. 5 ст. 16 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119] зазначається, що ліцензійний договір та договір про передання виключного права власника сорту рослин або топографії інтегральних мікросхем вважаються дійсними, якщо такі договори укладені в письмовій формі та підписані сторонами. Це зазначення також не може кваліфікуватись як пряме встановлення законом недійсності (нікчемності) правочину. Аналогічним чином слід тлумачити ч. 3 ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176], відповідно до якої «предметом договору про передання прав на використання твору не можуть бути права, яких не було на момент укладення договору».
8. Навіть пряме і чітке встановлення умов, за яких правочин визнається недійсним, означає, що за відсутності цих умов правочин є оспорюваним, а не нікчемним. Так, ч. 3 ст. 1241 ЦК визнає обмеження та обтяження, що встановлені в заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсними лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку. У решті така умова заповіту є оспорюваною, а не нікчемною.
9. Нікчемний правочин не є юридичним фактом цивільного права, він не породжує будь-яких прав та обов'язків. Тому визнання його недійсним судом не вимагається. Нікчемними можуть бути як правочин у цілому, так і окремі його частини. Разом з тим учасник нікчемного правочину може вимагати від інших його учасників виконання обов'язків, що випливають з такого правочину, тобто він може в такий спосіб заперечувати або не визнавати права інших учасників правочину чи відсутність обов'язків у цього учасника правочину. У таких випадках виникає потреба у зверненні до суду з позовом про визнання правочину (нікчемного) недійсним. Такий позов буде спрямований на захист не порушеного, а тільки оспорюваного права. Тому він може бути заявлений без обмеження строком позовної давності. Але позов про повернення майна, одержаного на підставі нікчемного правочину, може бути пред'явлений у межах установленого строку позовної давності (ч. 4 ст. 288 ЦК), який належить відлічувати від дати передання майна, в тому числі прав.