Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

10. Можливість визнання судом нікчемного правочину недійсним, якщо це необхідно для визначення наслідків недійсності правочину, визнавав Верховний Суд [387, с. 18]. Але доцільно було б виходити з того, що суд не може по-різному відреагувати на позовну вимогу залежно від того, для чого необхідне вирішення спору. Логічним та таким, що відповідає змісту закону, було б однакове вирішення питання про можливість визнання правочину недійсним незалежно від перспектив застосування наслідків недійсності правочину. Наступним логічним кроком, що відповідав би частині другій ст. 124 Конституції [1], було б надання стороні права звернутись до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним. Такий позов підлягає задоволенню, якщо є потреба в захисті права. Це покладає на позивача обов'язок довести в суді, що відповідач, ґрунтуючись на нікчемному правочині, оспорює або не визнає цивільне право позивача. Якщо позивач доведе такі факти, позов про визнання нікчемного правочину недійсним належало б задовольняти. Якщо позивач цього не доведе, у позові має бути відмовлено. Проте позивача в такому випадку може задовольнити мотивувальна частина судового рішення, в якій суд повинен указати на нікчемність правочину, відсутність доказів оспорювання чи невизнання відповідачем цивільного права позивача, незаперечення відповідачем у суді цивільного права позивача.

11. У зв'язку з цим виникає питання про межі обов'язковості судового рішення. Відповідно до ст. 14 ЦПК [44] і ст. 115 ГПК [31] рішення, постанова, ухвала суду є обов'язковими для всіх суб'єктів. Це стосується лише так званої резолютивної частини судового рішення. Мотивувальна частина судового рішення має обов'язкове значення, оскільки вона встановлює преюдиційні факти (обставини). Причому і частина п'ята ст. 35 ГПК не виключає спростування в загальному порядку обставин, що отримали характер преюдиційних фактів. Щодо тлумачення правових норм та висновків про можливість (неможливість) їх застосування до певних правовідносин, то тут мотивувальна частина судового рішення не може бути визнана обов'язковою для будь-якої особи. Припускаються помилки ті судді, які тлумаченню в судовому рішенні правових норм та висновкам щодо їх застосування надають значення преюдиційних фактів, оскільки при цьому взагалі не йдеться про встановлення фактів. Таке тлумачення та висновки є судовим прецедентом, який у національному законодавстві України не визнається джерелом права. Обов'язковою є лише усталена судова практика тлумачення актів законодавства, оскільки вона забезпечує рівне поводження щодо різних осіб, а засада рівного поводження входить до змісту принципу верховенства права.