Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— Ха-ха! Завадка хотів вас, панове, попросту купити. Йому хотілося випробувати свій вплив у моїй друкарні. І я бачу, прошу я вас, це йому все таки вдалося! Чого ж ви мовчали, пане Ковальський, коли він почав про колективні договори? Кому-кому, а вам слід було б розповісти, як я здибав вас, брезклого, на станції, привів у свою друкарню і сьогодні ви, я не кажу, що багато заробляєте, але не голодуєте і голою задницею не світите. А ви мовчали. Це так, прошу я вас, як би мене грабували на ваших очах, а ви б любувалися, заклавши руки в кишені. А ви, Пєрожек? Таж я міг сто разів вас звільнити, але я пожалів вашу жінку з дітьми, а ви хочете якогось кооперативу, щоб, мовляв, мій капітал і праця, а ваші прибутки. А ти, Юрку! — звернувся він до молодого учня, якого накинуло йому Товариство опіки над сиротами. — До ребусів та різних кросвордів то ти перший, а як твого добродія паплюжили, ти тільки рота роззявив і слухав. Не бійтеся, я все собі на вус намотав, — показав він пальцями. — Тепер послухайте, що я скажу: всіх вас, якщо ви такі мудрі, з 15-го числа не хочу бачити в себе. Нема дурних, щоб гріти на власному серці гадину. Тепер я побачу, якої ви заспіваєте!..
— А ми подивимося, пане шефе, як заспівають ваші машини на простої.
— Чому на простої?
— А тому, що ми не уступимося від своїх місць за реалом.
— То поліція вас попросить уступитися.
— А поліція нам нічого не зможе зробити, бо ми не будемо бешкетувати.
— А-а… — Філіпчук зробив такий рух губами, буцім хотів сказати: «Ану, повтори ще раз». Всі так звані окупаційні страйки — то була страшна річ: підприємство простоювало, ба навіть були випадки, коли поліція не могла вміщуватись активно, бо все відбувалося тихо і мирно, без жодних сутичок. Саме тепер, коли Ковалишин подав цілий список творів, що їх треба було галопом видати. Філіпчукові бракувало тільки цього окупаційного страйку: — Ти збираєшся воювати зі мною, Завадко? — спитав тоном, в якому немов бриніло прохання цього не робити.
— А ви ж учили мене не ридати, а здобувати.
— Я тебе вчив? А бодай я собі був ногу зламав, заки прийшов до тебе на подвір'я брати тебе на роботу. Ти, щеня, на кого дзявориш? Ледь зіп'явся на ноги і вже голос підносиш! Хто ти є і на кого заміряєшся?
— Ви ж самі казали, що в житті такий закон: старе відживає, а молоде утверджується.
— А вдячності крихту, людської вдячності, то що?
— Яка там вдячність, коли знову-таки ви ж самі нас вчили, що вдячність — це прикмета кволих, а завойовники не знають ні милосердя, ні вдячності.
— «Завойовники, завойовники»! Воюйте, рубайте до решти! Нате, беріть! — зробив він розпачливий жест руками. — Беріть, діліть! Маєте кооператив, Пєрожек… Беріть, діліть… все ваше… Мені не треба вашої вдячності!..
Мені нічого не треба, нічого не треба, нічого не треба! Беріть душу з мене, рвіть її на шматочки, чого стали! — Слина запінилася в кутках його рота.
Бронка взяла огида. Огида до цього безсилого людського мішка, напханого високими, бундючними фразами про силу волі, про завойовництво, про благородство духу, про боротьбу проти хвилі. І ось вилазить з нього клоччя, як з опудала, яке хтось розпоров для забави.
Бронко розумів, що це тільки істерика, а очунявши, шеф почне організовуватись. Він знав, що у Філіпчука великі поклади енергії і спритності, але поки що і однієї цієї сцени було досить.
— Не будемо поперед батька лізти в пекло, пане шефе, — заговорив Завадка. — Справа з профспілкою найближчим часом вирішиться, і вам однаково не затримати колеса історії. А тепер, хлопці, до роботи.
Філіпчук почав поправляти на собі галстук. Підтяг і обтріпав штани, ніби був вивалявся у пилюці, а потім тихо спитав у Завадки, підійшовши до нього плече в плече:
— Чого ти так ненавидиш мене, Броник? За що! За те, що я тебе в люди вивів? А я всю надію, прошу тебе, покладав на тебе, а ти…
Бронко чекав, що він казатиме далі.
— Я знаю, ти, може, не віриш, а воно таки так: ти подивись лишень на тих, що за люди! Куди вітер віє. А з тобою… Я і ти — ми могли б чогось досягти.
Бронкові кортіло копнути його, як пса, який ластиться після того, як його побили.
— Забагато честі для мене, пане шефе. Тим часом досить з нас цієї генеральної репетиції.
— Я не знав, що ти такий жорстокий. Я вважав тебе за поряднішого.
— А я не знав, що у вас такі ніжні нерви. Я вважав вас за більш витривалого.
Філіпчук глянув на Бронка поглядом, сповненим такої ненависті, що Бронкові мимохіть спало на думку: цього противника можна тільки недооцінити, але ніколи не переоцінити. Рудий вислизнув за ним, але ні для кого не було секретом, що досить було з розмаху відчинити двері, щоб розбити йому морду. Та цього ніхто не збирався робити.