Тисячолітній Миколай

Оксана стояла мені перед очима невідступно, затуляла весь світ, від неї йшло невидиме тепло, яким я, власне, жив увесь цей час, але іноді це тепло, мовби від зловісного діяння ентропії, розвіювалося, Оксанина постать губилася в просторі, образ її втрачав виразність, ставав ледь помітним холодним серпанком, і тоді душа моя опинялася серед таких безнадійних снігів, що не розтопило б їх не тільки несміливе весняне, а й найшаленіше літнє сонце. Відчай і безнадія охоплювали мене такі, що здатен, мабуть, я був у такі дні на щонайнерозважливіші вчинки: напитися, набити кому-небудь морду, підпалити ожеред соломи, а то й кинутися до Дніпра, переправитися на той бік, покрадьки пробратися до глиняної хатини на вершку скелі, стукнути в малесеньке віконечко. Але сили не було навіть на нерозважливість. Тонка отрута безнадії пронизувала не тільки мою душу, але й тіло, в ньому відбувалися якісь загрозливі зміни, всі природні процеси неймовірно уповільнювалися, і я ставав схожий на тих звірів, що залягають у зимову сплячку. Людям відомий цей стан, але вони не вміють його пояснити і кажуть: опускаються руки.

Директор Положай застав мене саме в такому стані. У Положая був якийсь особливий нюх на трактористські незлагоди. На своїй пошарпаній ремонтній літучці він за будь-якої погоди пробирався і через ріллі та посіви, і через яри та байраки, і через розмоклі солончаки та піщані кучугури і падав, як сніг на голову, саме тоді, як тракторист смиконув свіженької самогонки, або рвонув до дівчини, або вдарився на лівий приробіток, зорюючи городи вдовам. Враження складалося таке, ніби в Положая існує тут добре організована агентурна сіть, яка постачає його потрібною інформацією, простіше кажучи, за кожним з нас пильно стежать холодні наймані очі невидимих донощиків цього хитрого чоловіка, що хоче мати під постійним наглядом усіх своїх підлеглих не так для емтеесівської користі, як для того, щоб почуватися тут маленьким степовим царком, володарем і повелителем механізаторської братії.

Доносити на мене потреби не було ніякої. В степу тихо, трактор не гуркоче, не повзає по лану, як жук з перебитим крилом, а нерухомо стоїть у загінці, тракториста ж ніде не видно, не метається він розпачливо біля свого залізного коня, намагаючись його оживити, не жбурляє в мовчазні простори витребенькуватих словесних новотворів, де з високим хистом несподівано поєднуються господь бог, запасні частини і світова революція, зрештою, не стоїть біля апарата, спокійно покурюючи, ждучи ремонтної літучки, а заодно згадуючи принагідно слова товариша Сталіна з його історичної статті „Рік великого перелому“: „Мы йдем на всех парах по пути индустриализации. Мы становимся страной металлической, страной автомобилизации, страной тракторизации“ (Соч. т. 12, 135). Щоправда, тракторист може прибрати ще одну, досить традиційну для механізаторської професії позу: підстеливши під спину засмальцьовану кухвайку, лежати під трактором і зазирати в його залізне черево, замість дивитися на небо і думку гадати, чому він не сокіл і так далі. Поло-жай, проскакуючи путівцем на своїй літучці, досить легко зміг би переконатися, що мене немає ні на тракторі, ні біля нього, ні під самим трактором. Тоді де ж цей Сміян?