Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Невдовзі Аслан зупинився, а діти зазирнули у струмок. Там, на золотавому піщаному дні, лежав король Каспіан, мертвий, а над ним струменіла вода, чиста та прозора, мов скло.

Його довга біла борода розвівалася у ній, мов дивна водяна рослина. Усі троє стояли над ним і не могли стримати сліз. Навіть Лев і той плакав здоровенними левовими сльозами, і кожна сльозинка його була безцінна. Джил помітила, що сльози Юстаса — то вже не дитячі сльози й не сльози хлопчика, що намагається їх приховати, а сльози дорослого чоловіка. В усякому разі, їй так здалося, незважаючи на те що там, на горі, слово «дорослий» взагалі втрачало будь-який сенс, бо кожен мав такий вигляд, за яким неможливо визначити вік.

— Сину Адама, — звернувся Аслан до Юстаса, — піди до тих хащів, зірви там колючку та принеси мені.

Юстас підкорився. Колючка була довга, з лікоть, та гостра, мов шпага.

— Увіткни, сину Адамів, її мені в лапу, — повелів Аслан, здіймаючи праву передню лапу та підставляючи Юстасу величезну подушечку.

— Колоти? — перепитав Юстас.

— Так, — відповів Аслан.

І тоді Юстас, зціпивши зуби, увігнав шпичку в подушечку на лапі Лева. Із рани викотилася величезна крапля крові, і була вона такою червоною, що червоніше не тільки не буває, але й уявити не можна. І впала ця крапля у джерело на тіло мертвого короля. І відразу скорботна музика припинилась, а мертвий король почав змінюватись. Його біла борода змінилася на бороду з просіддю, сиве волосся зникало, поки не зосталося жодної сивини, а борода перетворилася на золотаву, і почала ця борода меншати та коротшати, доки зовсім не щезла, а впалі щоки округлилися та посвіжішали, зморшки згладились, очі розплющилися, потім очі та губи всміхнулися — і раптом він підхопився та став перед ними юнаком, майже хлопчиком (але ким саме — Джил сказати не могла, бо в країні Аслана жоден віку не має. Навіть у нашому світі найдурніші з дітей — то діти найбільше за все, а найдурніші дорослі — то такі собі найсправжнісінькі дорослі, розумієте, дорослі по- справжньому). Юнак кинувся до Аслана та як міг обійняв його за могутню шию, міцно, по-королівськи, його розцілував, а Лев відповів йому по-лев’ячому несамовито. Урешті-решт, Каспіан роззирнувся і розсміявся радісно та здивовано.