Вовки Кальї. Темна вежа V

Але шокували Джейка зображення на позосталих восьми екранах. На одному можна було бачити універсальний магазин Тука, о цій порі темний і порожній, замкнений до ранку. На другому вгадувалися обриси Павільйону. Інші два екрани показували головну вулицю Кальї. Ще один — церкву Світлої Діви Марії, другий — вітальню будинку священика… зсередини! Джейк побачив панотцевого кота Лінивця, який спав, скрутившись у клубок на каміні. Ще на двох під різним кутом можна було роздивитися поселення манні (за Джейковим припущенням, хоч він там і не бував).

«Де ж, у біса, ті камери? — здивувався він. — Чому їх ніхто не помічає?»

Тому що вони були надто маленькі. До того ж надійно замасковані. Всміхніться, вас знімають прихованою камерою.

Але церква… і будинок отця… вони з'явилися в Кальї лише кілька років тому. І всередині? У самому будинку? Хто встановив там камеру і коли?

Джейк не знав коли, але мав жахливий здогад щодо особи того, хто це зробив. Яке щастя, що вони здебільшого розмовляли на веранді чи на моріжку. Та все одно, що з того всього почули Вовки чи їхні господарі? Що встигли записати ці пекельні машини, ці довбані пекельні машини?

Записати і передати?

Відчувши в руках біль, Джейк збагнув, що міцно стискає кулаки, впинаючись нігтями в долоні. Щоб розтиснути їх, довелося докласти чимале зусилля. Він весь час очікував, що от-от з гучномовця озветься голос, так схожий на Блейнів, і спитає, що він тут робить. Але в цьому покої не-зовсім-руїн усе мовчало, тільки тихо гули прилади, а ще коли-не-коли скреготали вентилятори. Він озирнувся через плече на двері й побачив, що вони зачинилися за ним на пневматичному шарнірі. Але це його не турбувало: зсередини двері, найпевніше, відчинялися легко. А якщо ні, на допомогу прийде старий добрий пароль «дев'яносто дев'ять». Він пригадав, як відрекомендувався мешканцям Кальї того першого, такого далекого тепер вечора в Павільйоні. Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев'яноста і Дев'яти. Чому він так сказав? Ні найменшого здогаду. Все, що він знав, — постійно випливали якісь нові шматки головоломки. Колись міс Ейвері в школі читала їм вірш Вільяма Батлера Єйтса, який називався «Друге пришестя». Там щось було про сапсана, який дедалі ширше кружляє, описуючи фігуру, що, за словами міс Ейвері, уособлювала коло. Але тут, у цьому світі, всі події розгорталися по спіралі. Для ка-тету Дев'ятнадцяти (чи Дев'яноста і Дев'яти — байдуже, то було те саме) дорога звужувалася, хоч світ довкола старішав, слабів, розпадався. Відчуття було таке, що їх підхопив той самий ураган, що відніс Дороті в Країну Оз, де відьми були справжніми, а всім верховодили хамляри. І Джейк не вважав, що це дивно — бачити одне й те саме знову і знову, частіше і частіше, бо ж…