Вовки Кальї. Темна вежа V

— Пусти! — верещав Слайтмен. — Пусти мене!

— Авжеж, сей Слайтмен, — турботливо сказав Енді. — Я лише натиснув на маленький нерв у вашому лікті, от і все. Великої шкоди я б вам цим не завдав, хіба що застосував би силу, рівну двадцяти фунтам тиску.

— Чому ти, в біса, це робиш? — плаксиво, ображено спитав Слайтмен. — Хіба я не роблю все, що ти від мене хочеш, і навіть більше? Хіба не ризикую своїм життям заради свого хлопчика?

— Не кажучи вже про маленькі дарунки, — лагідно нагадав Енді. — Ваші окуляри… музичний апарат, який ви ховаєте в надрах сідельної сумки… і, авжеж…

— Ти знаєш, чому я це роблю і що зі мною буде, якщо мене викриють, — обірвав Слайтмен. Його голос більше не був плаксивим. Він говорив з гідністю і трохи втомлено. Джейк слухав, і на душі йому ставало дедалі паскудніше. Якщо він вибереться звідси й викриє батька Бенні перед усіма, то хотілося б, щоб той був негідником. — Так, я маю маленькі дарунки, правду кажеш, і я дякую. Окуляри, щоб краще бачити і зраджувати людей, яких я знав усе своє життя. Музичний апарат, щоб заглушити голос сумління, про яке ти так легко пасталакаєш, і спати вночі. А ти ще здушуєш мою руку, і з'являється таке відчуття, що мої очі от-от повилазять мені на лоба.

— Я все їм дозволяю. — Тепер голос Енді змінився майже до непізнаваності. Джейк знову подумав про Блейна, і знову його пронизав страх. А що, якби цей голос почув Тіан Джефордс? Чи Воун Айзенгарт? Чи решта фолькен? — Вони сиплють мені в лице образами, як гарячим вугіллям, і жодного разу я не сказав слова проти і не підняв руки. «Іди туди, Енді. Йди сюди, Енді. Перестань співати, Енді. Не торохкоти. Не кажи нам про майбутнє, ми не хочемо про нього чути». Тож я й не розповідаю, хіба що про Вовків кажу, бо про те, що їх засмучує, вони слухають. Для мене кожна сльоза — це краплина золота. «Ти нікчемна купа дротів і лампочок, — кажуть вони. — Скажи нам, яка буде погода, заколисай дитину і вимітайся к бісу». І я все дозволяю. Я дурний Енді, іграшка для дітей і посміховисько для всього села. Але від вас, сей, я насмішок не терпітиму. Ви ж хочете й далі жити в Кальї, коли Вовки дадуть їй спокій на наступні кілька років?

— Ти ж знаєш, що хочу, — сказав Слайтмен, і тепер Джейк ледве міг розчути слова. — Я заслуговую на це.

— Ти й твій син, обидва скажіть спасибі, хочете жити в Кальї, обидва скажіть «комала»! І це можливо. Але залежить це не лише від смерті чужинців. Це залежить від мого мовчання. Якщо ти хочеш, щоб я мовчав, я вимагаю поваги до себе.

— Це безглуздя, — після короткої паузи озвався Слайтмен. Сидячи в шафі, Джейк погоджувався з ним усіма фібрами душі. Робот, що вимагав поваги, був абсурдним. Але так само безглуздим був і величезний ведмідь, що патрулював порожній ліс, і бандит, що намагався розгадати таємницю двополярних комп'ютерів, і поїзд, який жив лише заради того, щоб слухати й відгадувати загадки. — Крім того, скажи, прошу, як я можу поважати тебе, якщо сам себе не поважаю?