Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
Під'їхавши до Юка, він подивився вниз. Біля підніжжя пагорба праворуч проходила під'їзна доріжка з потрощеного бетону. Розсувна брама застигла напіввідчиненою ще цілу вічність тому, можливо, задовго до того, як Вовки почали об'їжджати прилеглі до кордону Кальї, шукаючи дітей. За брамою видніла будівля з вигнутим металевим дахом. На тій стіні, що відкривалася очам Джейка, були вікна. І його серце тьохнуло: з вікон лилося рівне світло. Світла не від свічників, і не від електричних лампочок. Таке біле світіння давали лише лампи денного світла. В Нью-Йорку денне освітлення асоціювалося в нього лише з сумними нудними речами: велетенськими крамницями, де завжди панував розпродаж і ніколи не можна було знайти те, що тобі потрібно, сонними післяобіддями в школі, коли вчитель дзижчав над вухом про торговельні шляхи стародавнього Китаю чи поклади корисних копалин у Перу, а надворі не вщухала злива і здавалося, що дзвінок з уроку не продзеленчить ніколи, з кабінетами лікарів, де все кінчалося тим, що тебе садили в трусах на обтягнутий тканиною стіл для оглядів, тобі було холодно і тоскно, і чомусь завжди здавалося, що зараз зроблять укол.
Але сьогодні це світло його звеселило.
— Мій хороший! — похвалив він пухнастика.
Юк не повторив свого імені, як зазвичай, і навіть не подивився на Джейка. Він тихо загарчав. Тієї ж миті поні неспокійно заворушився під ним і тихо знервовано заіржав. Джейк натягнув поводи, відчуваючи водночас, що гіркий і заразом трохи приємний запах джину і ялівцю подужчав. Хлопчик озирнувся і побачив, як повільно й наосліп повертаються в його бік два товстих шпичастих відростки кактусів. Пролунав тихий тріск, і стовбуром кактуса потекли цівки білого соку. Шпичаки, що тяглися до Джейка, в місячному сяйві здалися йому довгими і лихими. Рослина його учула, і вона була голодна.
— Ходімо, — сказав Джейк Юкові й легенько стиснув боки поні. Двічі повторювати спонукання не довелося: кінь поспішив униз, до будинку з освітленими вікнами. Наостанок підозріливо зиркнувши на кактус, Юк рушив слідом.
Біля бетонної дороги Джейк зупинився. За п'ятдесят ярдів звідти дорогу (в тому, що то дорога чи принаймні колись давно була дорогою, сумнівів не лишалося) перетинали залізничні рейки, що тяглися до Девар-Тете Вайє, і через низький міст вели на той берег. Фолькен називали той міст «переїздом». Інші фолькен, за розповідями Каллагена, трохи видозмінили назву на «диявольський переїзд».
— Поїзд, що привозить рунтів з Краю грому, котить по цих рейках, — пробурмотів Джейк до Юка. Чи відчував шалапут, як притягує Промінь? Джейк був певен, що відчував. І подумав, що з Кальї Брин Стерджис вони вибиратимуться (якщо, звісно, виживуть) цією колією.
Він ще трохи постояв, витягши ноги зі стремен, потім скерував поні під'їзною доріжкою до будівлі. Вона нагадувала квонсетський ангар на військовій базі. Юк насилу чалапав побитою бетонною поверхнею на своїх коротких ногах. Для поні ці руїни теж були небезпечними. Щойно проминувши застиглу браму, Джейк спішився і пошукав, де б прив'язати коня. Неподалік росли кущі, але інтуїція підказала йому, що вони занадто близько. Занадто помітні. Він відвів поні на твердий Грунт і озирнувся в пошуках Юка.
— Поряд!
— Оряд! Юк! Ейк!
За купою каміння Джейк знайшов інші кущі, схожі на розсип гігантських детальок від конструктора. Тут цілком можна було прив'язати поні. Він погладив довгу оксамитову морду.
— Я ненадовго. Ти добре поводитимешся?
Поні видихнув крізь ніздрі й начебто кивнув. Що не означало нічогісінько, Джейк це знав. І, напевно, всі ці перестороги були зайвими. Втім, завжди краще перестрахуватися. Він повернувся на доріжку й нахилився підняти пухнастика. А щойно випростався, в очі йому вдарило світло сліпучих прожекторів, пришпилюючи його до землі, як жука до підставки мікроскопа. Тримаючи Юка на згині ліктя, Джейк затулив очі другою рукою. Звірятко завило і закліпало очима.
Ніхто не закричав, суворо вимагаючи показати перепустку. Лише вітерець мляво дмухав у лице. Світло ввімкнули датчики руху, здогадався Джейк. А що далі? Двополярний комп'ютер поллє його кулеметним вогнем? До нього помчать наввипередки маленькі, проте смертельно небезпечні роботи, як ті, що їх Роланд, Едді й Сюзанна знищили на галявині, де починався шлях Променя? А може, згори впаде велика сітка, як у кіно про джунглі, яке він бачив по телевізору?
Джейк підвів погляд. Сітки не було. Кулеметів теж. Він знову рушив доріжкою, обходячи найглибші ями в бетоні й перестрибнувши один водорий. За ним доріжка була нерівна і потріскана, але принаймні ціла.