Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Лукія, гончарівна, як і перед тим, нишпорила з дівочою сторожею по місту, по всіх закутках, та й довкола — по Калиновій Долині.

Пан Купа-Стародупський, цей худнув і блідшав, бо ж пані Роксолана ревно сповняла свій підступний замір. Ще й від того худнув і молодшав Купа-Стародупський, що скарбів шукав, шукав, а не знаходив. Ще й від того худнув, що бентежила його липуча думка: йому здавалося ввесь час, буцім таємниче зникнення пана Оврама Роздобудька якимись потаємними вервечками сплетене з шуканням запорозького скарбу, задля котрого той і прибув сюди: знайшов, може, і втік?! Знайшов, гляди, і втік…

Шукав своїх скарбів і алхімік Іванов-Іваненко: вже й болотну руду здобували на тому самому місці, де його замалим не вбили жовтожупанні харцизяки, вже ковалі чимало й зброї накували з того заліза, знайденого в іржавому болоті, а до селітри алхімік так-таки докопатись не міг — ні на тій могилі, що Сорокою зветься, ні деінде, а пороху в місті Мирославі зовсім лишилося обмаль.

Та й хліба вже не вистачало в городі.

Та й інші припаси зійшли нанівець.

Вже й базарний майдан спорожнів і заглух: нічим було торгувати. Та й продавати було майже нікому: всіх до свого діла привернула війна.

Людей у городі ставало менше та менше, бо гинули в боях. І в Михайликовій сотні не так уже й багато лишалось вояків, хоч він уже й отаманував аж над трьома сотнями, котрі зосталися без проводу, бо ж сотники наклали головами.

Ніяка запомога вже не прибувала в гóрод Мирослав, обложений однокрилівцями з трьох боків, а з четвертого — болотами, іржавцями та непролазними багнами; ніяка потуга вже не вливалась до міста — ні посполиті, ні лейстрове козацтво, ні запорожці, котрі вже десь там, певно, поспішали од Дніпра на поміч правому ділу, ні з численних зимівників хлібороби, колишні козаки, ні ремісництво з інших полків, яке валом валило сюди в перші дні війни, тобто всі ті, хто волів прийняти смерть у боротьбі проти зрадників, ніж знову потрапити в лядську неволю.