Фантастика Всесвіту. Випуск 3

З нагоди святкування початку нового століття було розроблено широку програму громадських заходів, найпам’ятнішим з яких має стати перший політ на повітряній кулі — плід невичерпної фантазії доктора Хувенала Урбіно. Півміста зібралося на Арсенальній площі, щоб помилуватись, як підіймається в небо величезний м’яч із тафти, розфарбований у кольори державного прапора, який уперше мав доставити повітрям пошту в Сан-Хуан-де-ла-Сьєнагу — десь за тридцять ліг[64] на північ по прямій. Доктор Хувенал Урбіно та його дружина, які вже спізнали хвилювання польоту на Всесвітній виставці в Парижі, першими сіли до сплетеної з лози гондоли разом з інженером, що керував польотом, та шістьма запрошеними — визначними людьми міста. Вони мали передати листа від губернатора провінції членам муніципальної ради Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги, де було зазначено для історії, що це перша пошта, яка надійшла повітрям. Репортер з «Комерційного вісника» запитав у доктора Хувенала Урбіно, якими були б його останні слова, коли б довелося загинути в цій авантюрі, і той не довго обмірковував відповідь, що згодом накликала на нього безліч образливих нападок.

— Я думаю, — сказав він, — що дев’ятнадцяте століття закінчується для всього світу, крім нас, латиноамериканців.

Загублений посеред захопленого натовпу, що заспівав національний гімн, коли повітряна куля почала набирати висоти, Флорентіно Аріса подумки погодився з незнайомцем, який зауважив десь серед юрби, що така пригода не вельми личить жінці, а тим більше у віці Ферміни Даси. Але політ на повітряній кулі виявився не таким уже й небезпечним. Принаймні не так небезпечним, як сумним. Вони дісталися до пункту призначення вчасно і летіли без пригод у неймовірно синьому небі. Летіли зовсім низько, гнані несильним попутним вітром, спершу над відрогами засніжених хребтів, а потім над безкраїм обширом болотяної низовини Сьєнага-Гранде.

З неба — тобто звідти, звідки дивиться на землю й Бог — побачили вони руїни старовинного і героїчного міста Картахени, колись найгарнішого у світі, а нині покинутого своїми мешканцями під наступом холери, після того як протягом трьох століть це саме місто успішно відбивало всі штурми англійців та наскоки піратських зграй. Зі своєї височини подружжя Урбіно та інші учасники польоту побачили неторкані міські мури, порослі бур’яном вулиці, густо вкриті хащами братків фортечні споруди, мармурові палаци, в яких стояли золоті вівтарі і лежали трупи віце-королів, що померли від пошесті й згнили під своїми обладунками.

Пролетіли також над поставленими на палі будівлями селища Трохас-де-Катана, строкато розмальованими в яскраві кольори, з фермами для розведення їстівних ігуан, із заростями розрив-трави та астромелій у приозерних садах. Розбуркані криками мешканців селища, сотні голих дітлахів пострибали у воду просто з вікон та з дахів своїх осель, з човнів-каное, якими вони правували з дивовижною спритністю і, плаваючи та пірнаючи, мов риби, витягували з води клумаки з одягом, пляшечки з ароматичною смолою від кашлю, всяке їство — добродійні дари, які кидала їм із кошика, підвішеного під повітряною кулею, вродлива жінка в капелюсі з перами.

Потім летіли над темним океаном бананових плантацій, мовчанка яких підіймалася до них, мов отруйні випари, і Ферміні Дасі згадалось, як ще трирічною чи, може, чотирирічною дівчинкою вона йшла крізь темний ліс, тримаючись за руку матері, яка теж здавалася малою дівчинкою посеред інших зодягнених у муслін жінок, під легенькими капелюшками й білими парасольками. Інженер-керівник польоту, який дивився на землю в зорову трубку, сказав: