Фантастика Всесвіту. Випуск 3

У повноті свого нового життя Ферміна Даса не раз зустрічалася з Флорентіно Арісою під час різних світських подій, і тим частіше, чим вище він підіймався по своїй службовій драбині, але призвичаїлася сприймати його цілком невимушено і не раз навіть забувала з неуважності привітатися з ним. Вона нерідко чула розмови про нього, бо в діловому світі було постійною темою обговорювати його повільне, але неухильне сходження вгору в РККБ. Вона бачила, як поліпшувалися його манери, його сором’язливість тепер сприймали як певну загадкову стриманість, йому личило невеличке збільшення ваги, йому пасувала уповільненість віку, і він навчився з гідністю носити лисину, яка ставала дедалі помітніша. Єдине, в чому він завжди чинив опір часу та моді, були його похмурі костюми, анахронічні сюртуки, один і той самий капелюх, поетичні краватки-метелики з материної крамниці і зловісна парасолька. Ферміна Даса поступово звикла дивитися на нього іншими очима і зрештою перестала ототожнювати його з томливим юнаком, який зітхав по ній, сидячи на лаві в парку Євангелістів, під хмарками завихреного вітром жовтого листя.

Проте, коли вона вже, здається, цілком викреслила його з пам’яті, він з’явився звідти, звідки вона найменше його чекала, перетворений на привид туги за минулим. Уже на порозі старості, вона раптом почала відчувати, що сталося щось непоправне в її житті, і це відчуття прокидалося в ній завжди, коли вона чула перед дощем гуркіт грому. То була незагоєна рана давнього грому, який колись пролунав у жовтні о третій годині пополудні в горах Вільянуеви і спогад про який ставав із плином років усе виразніший. Тоді новіші спогади перемішувалися в пам’яті за якихось кілька днів, спогади про легендарні мандри по провінції кузини Ільдебранди здавалися зовсім недавніми, майже вчорашніми, і ятрили душу невтішною мукою ностальгії. Вона згадувала Манауре, селище в тих горах, його єдину вулицю, пряму й зелену, де співали птахи, чиє щебетання віщувало щастя, дім жахів, де вона прокидалася в сорочці, змоченій невтішними слізьми Петри Моралес, котра померла з кохання багато років тому тут у ліжку, в якому тепер спала вона. Згадувала, якими смачними здавалися тоді гуайяви, — відчуття того смаку ніколи більше не повторилося, — згадувала про грізні передвістя, які вчувались їй у плюскоті дощу, згадувала топазові вечори в Сан-Хуан-дель-Сесарі, коли вона виходила прогулятися зі своїм почтом галасливих кузин і міцно зціплювала зуби, щоб їй не вискочило серце крізь рот, у міру того як вони наближалися до телеграфу. Кінець кінцем вона, не торгуючись, продала дім свого батька, бо не могла далі терпіти біль юності, видовище сумного парку, яке відкривалося з балкона, загадкові пахощі гарденій жаркими ночами, страх, пережитий того лютневого дня, коли вона знімалася на портрет у одязі старосвітської дами і коли вирішилась її доля, і хоч куди звертала її пам’ять у тому часі, всюди вона натикалася на спогад про Флорентіно Арісу. Втім, вона завжди зберігала досить урівноваженості, щоб розуміти: то не були спогади про кохання, то не було каяття, просто їй являвся образ скривдженого нею юнака, від якого в неї наверталися на очі сльози. Не здогадуючись про це, вона ладна була вскочити в ту саму пастку Співчуття, в яку потрапили стільки захоплених зненацька жертв Флорентіно Аріси.