Кров на снігу

— Що, як я так нічого й не скажу?

— Тоді я ніколи не дізнаюсь.

— Я тебе не розумію, Улаве. Навіщо ти намагаєшся врятувати мене? Мене! Ти, такий славний, мене, таку нікчему.

— Ти не нікчема.

— Звідки тобі знати? Ти ж навіть ні про що не питаєш.

— Я знаю, що ти тут зі мною. Цього достатньо на дану мить.

— А згодом? Скажімо, ти спроможешся упорати Даніеля перше, ніж він упорає тебе. Скажімо, ми чкурнемо в Париж. Скажімо, ми якось нашкребемо грошей достатньо, щоб вижити разом. Тобі, так само як раніше, невтямки буде, хто ж вона, та жінка, що примудрилася стати коханкою свого власного пасерба. Бо як насправді можна довіряти комусь такому?.. з таким зрадницьким хистом?..

— Коріно, — сказав я, потягнувшись за цигарками, — якщо ти непокоїшся щодо того, що мені цікаво, а що ні, то не соромся, розповідай геть усе. Я тільки хотів сказати, що тобі самій це вирішувати.

Вона ніжно куснула мене за плече.

— Ти боїшся того, що я могла б сказати? В цьому річ? Ти боїшся дізнатися, що я, можливо, не та особа, якою тобі хотілось би, щоб я була?

Я витягнув сигарету, але не міг знайти запальничку.

— Слухай, я сам заробляю собі на хліб насущний вбивствами. Тож коли йдеться про інших людей, я схильний терпляче ставитись до їхнього способу життя і мотивацій.

— Я не вірю тобі.

— Як це?

— Я тобі не вірю. Я думаю, що ти просто намагаєшся приховати.

— Приховати що?

Я чув, як вона ковтнула.

— Що ти кохаєш мене.

Я повернувся до неї.

Місячний промінь, падаючи з вікна, виблискував у її вологих очах.

— Ти кохаєш мене, ох, ти, дурнику.

Вона вдарила мене мляво в плече. І повторювала, «Ти кохаєш мене, ох, ти, дурнику… Ти кохаєш мене, ох, ти, дурнику…», аж доки їй з очей бризнули сльози.

Я притягнув її до себе. І так тримав її, аж доки мені в плече стало гаряче, а потім прохолодно від її сліз. Нарешті, я побачив запальничку. Вона лежала на порожній червоній картонній коробці. Якщо я досі мав які-небудь сумніви, зараз вони розвіялись. Вона любить «фірмову піцу ЧП». Вона любить мене.