Таємний посол. Том 1

— Ніколи не померкне сонце ісламу, бо воно має таких мужніх і відданих охоронців! — вигукнув він. — Я вірю у вашу щасливу зорю, мої дорогі друзі. І ми всі сподіваємося зустріти вас живими й здоровими через три–чотири дні, коли війська бейлер–бея підійдуть сюди.

Він відпустив старшин, дав мені пакет, як старшому по чину, повідомив на всі дні тезкере[31], доки нас не буде, і побажав щасливої путі.

Незважаючи на те що звечора і майже до самого ранку в ту пору світив місяць, ми з Гамідом, як тільки стемніло, вийшли з табору, перебралися через гірський кряж і поволі почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу віковічним лісом. Не знаю й досі, чи нам пощастило таємно пробратися крізь гайдуцькі застави, чи, може, вони нас запримітили і слідкували за нами, вирішивши схопити пізніше, далі від табору, щоб і наші не знали, але, як би там не було, ми відійшли від ущелини на фарсах[32] або на півтора, нікого не зустрівши. Я вже почав вірити, що нам пощастить ще того ж дня надвечір добратися в ставку бейлер–бея.

Йшли по вузькій лісовій дорозі. З обох боків темніли буки, а вище в горах — смереки і сосни. Круглий місяць котився поміж узгір’ями на густо–синьому небі. Дихалося легко. Прохолодне нічне повітря було настояне на розкішних пахощах високогірних луків і лісів.

Раптом позад нас затріщали кущі і хтось по–болгарському вигукнув:

— Стійте, турецькі собаки!

Інший голос повторив те ж саме по–турецькому. Пролунав постріл з яничарки[33], але куля не зачепила ні мене, ні Гаміда. Я швидко передав Гамідові пакет.

— Тікай! А я затримаю їх! — шепнув, витягаючи з–за пояса пістолі і повертаючись лицем до ворогів.

Та в цю мить пролунав постріл — мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся і побачив, що в Гамідовій руці димів пістоль. «Невже це він вистрілив у мене? — майнула в голові думка. — За віщо? Що я йому поганого зробив?» Я хотів крикнути — і не міг. Ноги підкосилися, все навкруги попливло обертом, місяць на небі ніби сказився — заплигав, заблимав, потім покотився вниз — прямо на мене… і я впав.

Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовірне: Гамід крикнув гайдукам:

— Не стріляйте! Я маю для вашого воєводи важливі вісті!

І досі ці слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивіялося з моєї пам’яті, забулося. Навіть стерлися образи близьких і рідних мені людей. А ці слова зрадника навіки закарбувалися в моїй душі.

Прокинувся я від гострого болю і довго не розумів, де я. Розплющив очі, оглянувся.

Я лежав на простому, грубому дерев’яному ліжку в невеликій похмурій кімнаті, стіни якої були завішані шкурами диких звірів. Вузьке вікно в протилежній стіні нагадувало бійницю замку. Та, напевне, це й була бійниця. Товсті дубові двері не пропускали в кімнату жодного звуку.

Де я? Що зі мною? Серед друзів чи серед ворогів?