Таємний посол. Том 1

— Що робити? О, що робити? — стогнала вона, стиснувши голову руками.

— Треба негайно послати на пошуки гайдуків. Дорога кожна хвилина! — вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жінки.

— Я вже посилала… Але вони повернулися ні з чим, — крізь сльози промовила вона. — Ніч темна. Не лишилося ніякого сліду. Хто скаже, куди він утік? і хто може зловити його тепер у лісових нетрях? Досі, мабуть, добрався до своїх…

Як міг, я намагався втішити бідну жінку, але це не допомагало. Мене й самого гризла журба, а ще більше гнітила думка, що Гамід назавжди вислизнув із моїх рук. А я ж так хотів з ним зустрітися віч–на–віч! Я навіть устиг умовити Младена не відпускати його до того часу, поки я не встану з ліжка, і воєвода обіцяв мені це… і ось — маєш! Гамід утік, і тепер шукай вітра в полі. А я лежу безпомічний на чужому ліжку і не знаю, коли встану і чи встану коли–небудь взагалі…

Ввечері прибув воєвода Младен з гайдуками і великою здобиччю: зброєю, кіньми, одягом і полковою касою. Мій полк був розгромлений, тільки небагатьом пощастило врятуватись. Дізнавшись про втечу Гаміда, Младен, розповідали, не злазячи з коня, повернув загін і помчав на розшуки. З’явився тільки на другий день, почорнілий, з червоними чи то від безсоння, чи від сліз очима, згорблений і зразу постарілий на двадцять років. У його очах світилася невимовна туга.

Він із своїми людьми об’їздив усі гірські дороги і стежки, обшарив навколишні долини, облазив кущі і провалля. Ніде ніякого сліду. Тільки одному загонові, що пробрався аж у підгір’я, де нишпорили турецькі роз’їзди, пощастило натрапити на діда–пастуха, який напередодні бачив вершника в гайдуцькому одязі. Вершник тримав перед собою якийсь великий клунок — пастух не розгледів здалеку, що саме, — і швидко мчав у напрямку Загори. Коли сказали про це воєводі, він наказав припинити пошуки. Він зрозумів: то Гамід з його дітьми їхав до бейлер–бея. Тепер ніяка сила не вирве Ненка і Златку з їхніх пазурів.

Настали сумні дні у Чернаводі. Анка тяжко захворіла, і всі боялися за її життя. Младен схуд, почорнів і почав на виду у всіх сивіти. Гайдуки ходили опустивши голови. Послані воєводою в Загору вивідачі повернулися майже ні з чим. Підтвердили тільки те, що вже знали всі мешканці Старої Планини і підгірських долин, — діти воєводи потрапили до рук бейлер–бея.

Незважаючи на горе і тяжкі переживання, Младен не забув про мене. Кожного дня присилав лікаря, а іноді приходив і сам. Сяде на стілець, охопить голову руками і невидющими очима дивиться перед собою. Я пробував заговорити з ним, утішити його. Та на мої слова розради він тільки махав рукою, ніби казав: «Ти добрий чоловік, Якубе, дарма що турок, і слова твої ідуть від серця, і я ціню тебе за це і люблю, як колишнього товариша. Але ж від твоїх слів мені не легше, і ти, друже, сам це добре знаєш». Виходячи з кімнати, тихо роняв: