Таємний посол. Том 1

Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки — в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.

Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн — Гамід. Позаду нього — кілька турків–наглядачів. «Поженуть на роботу», — подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.

Коли наглядачі Осман і Кемаль зачинили двері льоху і стали один з одного кінця строю, а другий — з другого, Гамід підійшов ближче, оглянув невільників і сказав:

— За втечу — смерть! За непослух — канчуки! За лінощі — теж канчуки. Зрозуміли?

Стрій мовчав.

Гамід презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах.

— Ось ти і ти, — Гамід ткнув пальцем в напрямі Яцька і Многогрішного, — вийдіть сюди. Станьте окремо отам під деревом.

Яцько і Многогрішний відійшли вбік.

— А ти, запорозька собако, вийди теж, — звернувся він до Арсена. — З тобою у мене окрема розмова.

Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.

— Той, хто навіть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак… Але перш ніж умерти, він вип’є гірку чашу… Османе, кинь його вниз, у в’язницю!

Осман штурхонув козака піхвою шаблі.

— Йди, гяуре!

Арсен оглянувся на товаришів, на Яцька, що злякано, мов звірок, щулився під горіхом, з острахом чекаючи вирішення своєї долі. Чи побачить він ще коли–небудь їх, цих товаришів по нещастю? Чи, може, у Гамідовій домашній в’язниці знайде свою смерть?

Осман перевів його через двір і попереду спустився по крутих сходах у глибоке підземелля. Важким ключем відімкнув обковані залізом двері.

— Заходь! — І штовхнув у спину.

Арсен опинився у вузькій похмурій печері. Важка задуха від нечистот і спертого повітря вдарила в ніс і перехопила віддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стіни чоловіка. Важко було визначити його вік: скуйовджені сиві патли закривали обличчя. Мабуть, не один місяць, а може, й рік провів цей нещасний тут, куди не проникав жодний промінь світла, жодний людський голос, крім голосу наглядачів.

По спині поповзли холодні мурашки: ось яку кару вигадав для нього Гамід!

Двері зачинилися. Могильний морок і могильна тиша окутали оторопілого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потім брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос:

— Ти хто, друже? — Питання було вимовлене по–турецькому.

— Невільник.

— Болгарин? Чи, може, козак? Урус? — раптом запитав той по–болгарськи.