Таємний посол. Том 1
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3996-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Таємний посол. Том 1». Краткое содержание книги:
До видання увійшли перша і друга книги тетралогії.
Купа соломи заворушилася, і з неї вилізла бридка істота.
Невільники з острахом розглядали незнайомця.
Він обтрусив з себе солому, і всі побачили худющого виснаженого чоловіка. Його очі горіли хворобливим блиском. Крізь дрантя просвічувало жовте кістляве тіло. Від холоду клацали зуби.
— Що? Гарний? — хрипко засміявся він. — Аж страшно дивитись? Не лякайтеся — самі скоро станете такими… Пробудете років кілька у цьому людьми і Богом проклятому місці, як я, то хтозна, чи й виживете. А був же я колись такий, як ви, молодий, дужий…
А тепер — сама шкіра та кістки. Як перевертаюсь у соломі, то торохтять, мов сухарі у мішку.
— Як же тебе звати, чоловіче? — спитав Арсен.
— Звали колись Свиридом Многогрішним… Не знаю, хто з моїх предків так много нагрішив, що й прізвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не нагрішив, а розплачуватися доводиться мені.
— Скільки ж вам років, діду?
— Років? Хе–хе! — скривився у посмішці блідий рот. — А років мені всього сорок…
— Не може бути!
Звенигорі пригадалося, що Метелиці було під шістдесят, а він міг кулаком оглушити вола. А цей од вітру похилиться.
— Побачимо, що з тебе буде, коли Гамід вижме всі соки, всю силу, коли руки твої повиснуть, як вірьовки, і зуби вигниють у роті, і суглоби розпухнуть на ногах, і нужа тебе заїсть, як паршиве порося… Отоді ти згадаєш Многогрішного — правду, мовляв, казав старий…
— Ми й так тобі віримо. Адже видно, що спиш ти не м’яко, та, мабуть, і їси не солодко…
— Тут тебе нагодують! Доженуть — та й ще раз дадуть! — Многогрішний засміявся.
Він трусився від сміху, від кашлю і від холоду разом. У кошлатій бороді стирчали колючі остюки. Гострі коліна підгиналися — здавалося, що от–от вони переламаються і оцей мішок з кістками з гуркотом полетить додолу.
Всі стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив своє майбутнє. Квочка важко зітхнув, почав приказувати:
— Ох, Боже мій, Боже, пропала моя голівонька!
Арсен оглянувся на плаксія, суворо крикнув:
— Ну, нічого тут нюні розпускати! і без того кисло. А коли ще кожен почне рюмсати, то ми й справді дуже скоро вріжемо дуба у цій смердючій ямі.
— Та я ж нічого, — почав оправдуватися Квочка. — Просто — стало важко на душі…
— Всім нелегко… Але ж козак не без долі. Дивися — і вивернеться коли–небудь!
— Слова… Я теж колись так думав, — прошамкотів Многогрішний. — Все надіявся — утечу… А дзуськи! Куди, до біса, втечеш? Куди підеш, коли до моря два тижні ходу і на кожному кроці тебе можуть піймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хіба перепірнеш або по воді перейдеш?
Арсена розібрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у могилі, хоче посіяти у їхніх серцях зневіру, потягти усіх за собою… Ні, не вийде! Вони ще молоді, дужі і не повинні втрачати надії. Недарма кажуть: гроші втратив — нічого не втратив, друга втратив — половину втратив, надію втратив — усе втратив.
Стримуючи роздратування, він узяв старого за плечі і лагідно сказав:
— Ти ось що, дядьку Многогрішний, лягай собі у своє кубло і не базікай зайвого. Не роз’ятрюй наші серця. Нам і так нелегко.
Відчувши, що Многогрішний намагається опиратися, підштовхнув його ззаду, і той покірно поліз у свій куток. Хтось притрусив його злежаною соломою.
Стомлені багатоденною дорогою, невільники і собі почали вмощуватися на нічліг. Лягали покотом, один побіля одного, щоб було тепліше. Незабаром світло в віконці померкло зовсім, стало темно. Від багатьох тіл, від важкого дихання в погребі зробилося тепло, навіть задушно. На всіх наліг сон.
Але заснути не пощастило. Знову розчинилися двері — і на сходах забрязкотіли кайдани. В погріб спустилося кілька чоловіків.
Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогін.
— О холера ясна, — вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, — тутай повно непроханих гостей! Грицьку, викреши вогню — запалимо свічку!
Під кресалом заблискотіли іскри. Спалахнув жовтий вогник і освітив похмурі темні постаті. Попереду стояв високий чолов’яга з гострими, мов списи, вусами і великим гачкуватим носом. На вигляд йому було років тридцять.
— Побий мене перун! — знову загримів чолов’яга, на цей раз перейшовши на лемківську говірку, приправлену полонізмами. — Адже ці новаки, ці хлопи вляглися в моє ліжко! Але ж то є свинство — припхатися в чужу хату і зайняти найліпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, — штовхнув він ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, — звільняй місце!