Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Потім я побачив Петра в телевізорі — його зняв колега, який поїхав у відрядження на Луганщину. Коротко казав, що мусив поїхати, бо відчув, що так треба. І все. У липні ми бачилися в Києві. У нього було кілька днів відпустки, які використав на те, щоб роздобути військове спорядження для свого батальйону. Розказував мало. Більше про походи в секрет. На розвідку. У так звану нічийну територію. «Сіру» зону. Трохи казав про особливе ставлення до полонених, яким не заздрить. Про затриманих «своїх» — за мародерство чи інші дрібніші правопорушення. Сміявся, що бракує жінок. Згадував побратима з Харкова, колишнього міліціянта, який після відпустки жартував, що в того був секс, і навіть, уявіть, із жінкою!

За кілька годин у нього був потяг на схід. Війна ставала дедалі серйознішою. Стріляли вже не тільки з автоматів, а й із мінометів і «градів».

— Артилерія, — одним словом каже Петро. — Але і наша артилерія відповідала. Ми стояли з артилерією. Я пам’ятаю, то вже було під кінець, що ми стоїмо, а повз нас боєприпаси нашої артилерії, «КамАЗ» із прицепом. Ящики з боєприпасами. Тільки хлопці починають розвантажувати — і тут «тух-тух». Це дуже неприємна штука (сміється). І, бл...а, не знаєш, що робити: чи ховатись, чи продовжувати розвантажувати. Якось так було — розвантажили ті ящики. Воно десь там впало у полі. Розвантажили, рознесли по точках, поховали їх.

Від звуку пострілу до вибуху лише кілька секунд.

— Заскочити в бліндаж і лягти просто на землю. Якщо є поруч рів — у рів. Кудись впасти. Тобто не стояти. Інтенсивність збільшувалась.

Далі була операція з розблокування Луганського аеро­порту.

— Пам’ятаю, ми виїхали перший раз туди, — згадує Петро. — Але треба розуміти, на чому ми їхали, — ми їхали на «богданах». Доїхали до певного місця, там поряд добре так зносило дорогу. Ми відійшли в інше місце. Туди привезли поранених солдатів, які потрапили під обстріл. Далі повернулися на базу. Тільки повернулися — знову на бойову. На ніч йшли по зачистці дороги певної. Висунулися, перебули ніч, день і тільки надвечір повернулися на базу. Команда через 3 години — знову виїзд. Я вирішив годину помитися, годину поспати. За ці дні фізична втома і недосипання страшне. Але треба їхати. Годину поспав, зібралися, постаралися все, що треба, зібрати. І тоді ми вже не їхали автобусами. Там була сформована велика колона десь із 30 одиниць техніки. Ми їхали на броні, і було досить прикольно. Ми їхали ніч, і треба було не заснути, то ми один одного тримали. Далі вночі зупинилися — я так розумію, що до нас ще приєднувалася техніка. Можна було поспати. Почало світати вже. Було гарне видовище, коли така потужна колона їде. Прапор, усі сидять, така сила — всі відчували однаково. І був такий момент, коли ти проїжджаєш і видно по дорозі наші блокпости. І якщо до того ми їздили і віталися — тільки руку один одному піднімали, то зараз уже кулак. Тобто вони розуміли, куди ми їдемо. Ти проїжджаєш, і хлопці тобі показують кулак і очі в очі дивляться — і вони тебе розуміють, і ти їх. Якась така з’являлася енергія… Неймовірна. Навіть фізична сила. Приїхали в іще один пункт. Там нам дали можливість поспати 2 години. Видно, було планування, вирішували, що робити. Дали потім перекусити, і команда знову: «Дві хвилини — і виїжджаємо». І тоді вже вперед пішли декілька одиниць техніки, не вся колона — ми йшли на штурм. І коли ми проїжджали останніх наших, ми один одному показували кулак. Ще хочу сказати, що по тих селах люди виходили і вітали нас. І вже перед самим штурмом, у Георгіївці, люди вийшли, воду нам виносили і синьо-жовтий прапор несли. Ти відчував, що не на чужій землі. Реально почувався вдома. На своїй території, що ми не прийшли до когось додому, а до себе. Я відчував, що все нормально, що ми тут потрібні.