Викрадення в Тютюрлістані
- Автор: Жукровский Войцех
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Київ
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Викрадення в Тютюрлістані». Краткое содержание книги:
— Ох, сіромаха, — зітхає лисиця.
А півень наддає ходи.
— Ну, гайда, не відставати, — підганяє супутників, за суворістю намагаючись приховати зворушення.
— Коли повернуся до Блабони, попрошу батька заснувати притулок для всіх кошенят! — вигукує королівна.
Дивіться, посеред дороги лежить на спинці сонечко. Перебирає лапками, даремно кличе на допомогу. Віолінка нахиляється і, витерши з нього пил, кладе на долоню.
— Я думала, це коралик… — шепоче.
На спинці в сонечка три цятки, воно повзе по Віолінчиних пальцях, кружляє, вертається назад, нарешті вилазить на пучку середнього і підносить надкрилля, точнісінько так, як підіймає спідницю жінка, збираючись перестрибнути через калюжу.
кричить йому навздогінці Мишібрат.
Сонечко вертається, описує коло над Хитрусею, нарешті сідає їй на вухо. Лисичка неспокійно тріпає вухом, коли це чує шепіт:
— Без вашої допомоги я загинуло б тут від спеки. Щиро дякую. Я відплачу вам добром, от побачите, не було б я Трицятко!
І ось воно вже високо-високо. Всі четверо, задерши голови, проводжають сонечко поглядом, аж поки воно розпливається у збляклій блакиті.
— Я вже його не бачу, — каже півень, — сонце сліпить очі.
І вони рушають далі.
— …Моя мати так і не виходилась від того горя, — провадить далі Мишібрат. — Часто схоплювалася серед ночі — їй вчувався дитячий плач… Тоді сідала на помості й ридала проти місяця. Хлюпавка була як срібне дзеркало, часом тільки соми підпливали до заставок, дотикались до них вусами і, постоявши трохи в задумі, зникали в ковбані під колесом. Однієї ночі мати ніжно поцілувала мене і подалася шукати втрачених малят.
Батько мій, славний на всю округу Мишолов Нявчура, десь тинявся цілими днями. Вертався вже ген за північ, мало не вдосвіта. Тоді, розжалобившись, що я такий самотній і недоглянутий, знімав з-над ліжка гітару й влаштовував на даху концерт. Особливо напровесні. Пам’ятаю, мов сьогодні: він стояв, витягши хвоста, на тлі мідного місяця, гітара побринькувала, а він натхненно співав серенади, ворушачи срібними від місячного сяйва вусами. Зачудовані соми аплодували плавцями. Стиха жебоніла вода, стікаючи цівочкою з нерухомого колеса. Увесь чар цих хвилин порушував мельник Питель. Він вибігав у кожусі, накинутому на сорочку, і, хляпаючи босими ногами по дощанім помості, лаючись на всі заставки, шпурляв на батька стару гирю або поліно. Вимахував руками, наче вітряк крилами, тінь падала на воду, розполохувала сомів, сягала верхівок схилених над водою чорних вільх. Нарешті, безсилий припинити нічний концерт, він пускав млин, і жагучий, тоскний спів тонув у шумі й скреготі.
Однієї ночі мій батько, зваблений повнею, скочив на кружало місяця, що стояв над самим дахом. Там, мов на срібній сцені, він співав під гітару найкращих пісень.
На жаль, батько не помітив, що перед світом місяць став підбиватися вище. Я вражено дивився, як він підноситься у срібній гондолі, махаючи мені лапкою, йому вже не судилося повернутись.
Кілька ночей підряд бриніли його серенади над заснулим млином. Даремно переляканий Питель благав його повернутись. Даремно приставляв драбину. Місяць вже не спустився. Він потроху меншав, і я бачив, як разом з місяцем малів і тоншав мій тато, заворожений білолицим. Кінець кінцем батько став такий тоненький, що я ледве міг його розгледіти на краєчку серпа, він розпливався мені в очах, повних сліз. Перед тим як відійти на той світ, батько кинув у наш бік гітару, і вона, посріблена, прикрашена пучком стрічок, кометою пролетіла зоряним небом. Мені здалося, що вона шелеснула в Хлюпавку. Астрологи вбачали в цьому лихий знак, віщували багато горя й сліз…
І справді, через три місяці вибухнула війна з Блаблацією.