Викрадення в Тютюрлістані
- Автор: Жукровский Войцех
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Київ
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Викрадення в Тютюрлістані». Краткое содержание книги:
Я лишився сам-самісінький. Навіть гітари не знайшов, тільки часом тихими ночами вчувалося, ніби її голос долинає з ковбані під млиновим колесом. Може, то якийсь сом пропливав мимо й вусами торкав струни…
— Неймовірно! — вигукнула Хитруся.
— Ну і що? Що ж далі? — нетерпляче підганяла королівна.
Заслухавшись, вони й незчулись, як пройшли чималий шмат дороги.
— Хоч батьком моїм був славнозвісний Мишолов Нявчура, а про діда згадується навіть у казкових літописах… Ви ж, напевно, чули про «Кота в чоботях»? То це він і є… Так от, незважаючи на все це, старий Питель зневажливо казав: «Відколи світ світом, ще не було таких навіжених котів!» Мабуть, він не годен був відчути красу весняної ночі, коли над Хлюпавкою кумкають жаб’ячі хори і стиха шумить вода, падаючи на букові колеса. Мельник Питель і в такі ночі з ліхтарем у руках обходив комору, завалену мішками. Крива тінь повзла по балках. Потім скнара сягав рукою за комин і довго рахував таляри, заховані в латаній панчосі небіжчиці-жінки.
Зате цілими днями Питель дрімав, заколисаний туркотінням млина. Коли-не-коли розплющував одне око, але, побачивши мене з мішком на плечах або коло заставки, знову засинав. Моїм обов’язком було відгортати совком висівки, насипати зерно в кіш, а передусім пильнувати, щоб миші не робили шкоди.
Батько мій винищував їх нещадно, тому й дістав почесне ім’я Мишолов. Не скажу, що це приємна робота, ну самі подумайте: після вечері, ум’явши миску яєчні з ковбасою й запивши молоком, доводилося, за котячою традицією, ковтати мишку, бліду, спітнілу зі страху ще й обсипану борошном. Але довгий час я справлявся з цим обов’язком.
Влітку мишачі родини залишали млин і перебиралися на дачу, любо відпочиваючи в навколишніх пшеницях, де родичі їхні мали багаті двори. Зате восени, тільки-но затупотять по ґонтовім даху негоди, миші сунули назад цілими полчищами, забравши з собою навіть бідних родичів. Скреблися під підлогою, шастали поміж мішками і хрупали золотисте зерно, що прискало з коша, мов іскри.
Для них я був кровожерний гонитель і кат. Коли сніговий пух засипав поріг, не раз доводилося чути, як вони хукають на змерзлі лапки й нетерпляче тупцюють у нірках, чекаючи, поки я піду спати.
Матері, блискаючи чорними очицями, співали дітям:
А я грізно ворушив вусами й освітлював ліхтарем кутки.
Було це якось у січні. Люті морози скували землю, а рвучкі вітри несли колючий сніг і ламали крижані бурулі, що звисали з млинового колеса. Часом з мишачих нірок долинав веселий гомін, там хором співали колядки.
Мені було дуже сумно.
Подавсь я до комори. Крізь щілини пробивалося місячне світло. В цих ясних смугах іскрилися сніжинки. Ліхтар спалахнув синім полум’ям і згас. Я влігся на мішках. Хотілося бути якнайдалі від Питля, що кректав над замацаною книгою, підраховуючи торішні прибутки і ялозячи в ній недогризком червоного олівця. Хотілося згадати свою маму, батька, котрого заніс у безвість місяць. Я лежав, затуливши лапками очі, з яких мороз витискав сльози.
Коли бачу: поміж мішків, неначе серединою вулиці, з радісними вигуками посувається мишача процесія. Я підскочив, мов на пружинах, і заступив їм дорогу.
Миші скам’яніли. Не сміли тікати, та, зрештою, кожну з них я щомиті міг придушити лапою. Попереду стояла літня миша в попелястому салопчику, за нею тулився якийсь дженджик у світлих рукавичках і котелку. Далі — чималий гурт святково вбраних гостей.
Коли я моргнув оком, усі зблідли. У дженджика випала з рук бамбукова паличка, але він не наважувався її підняти. Згори я бачив, як зухвалий малюк, що дріботів позаду, скориставшись з розгублення дорослих, почав зв’язувати гостям хвости.
Несподівано мишка в салопчику ступила вперед.
— Шляхетний пане Нявчуро… — заговорила тремтячим голосом. Тоді я побачив, що вона тулить до грудей невеличкий згорточок у мереживі. — Дорогий наш Тиране!
Я пригладив вуса. Миші в задніх рядах, налякані цим жестом, з писком кинулися врозтіч і враз застигли — їх не пускали зв’язані хвости. Малий пустун з радощів перекинувся через голову, а бабуся, тримаючи внука за вухо, старанно обтрусила з нього пил.
Я не витримав і засміявся. Зрештою, тієї ночі я не зміг би нікого скривдити.
— Ну, говори, голубко, — муркнув тихо.
Побачивши, що я в мирному настрої, всі з полегкістю зітхнули.
Дженджик скинув котелок і нишком витер піт з лоба.
— Ми йшли просити тебе, грізний Нявчуро, щоб ти ласкаво згодився бути хрещеним батьком мого первістка! — Вона підійшла зовсім близько — я виразно чув дух її напахченої шубки — і подала мені сповите в пелюшки мишаче немовля.