Викрадення в Тютюрлістані

— Шановний пане, — почав він, — тобі вже більш не доведеться гасати шляхами, шукаючи королівну, — гонець здивовано звів брови, — бо нам випала честь саме зараз приймати її в себе. — І не встиг лицар витерти вуса, як корчмар підбіг і послужливо простяг йому довгий списочок, — Ось дозволю собі подати вам рахуночок за її сніданнячко. Шановний пан, мабуть, заплатить за королівну та її супутників. Звісно, це дрібниця, мені не горить, я тільки так, для порядку…

— Що? Що? Що? — похлинувся гонець.

— Слухай! — крикнула Віолінка. — Заплати цьому захланному кухарчуку і дай по червінцю отим славним звірятам, —зневажливо кивнула на трьох друзів.

Лицар широко роззявив рота, потім у нього затрясся живіт, тоді заклекотіло в горлі, кутики вуст піднялися догори, і він, нарешті, голосно розреготався.

— Це опудало — Віолінка? — відлунювався під брусованою стелею його глузливий сміх. — Ця мацапура, ця, ця… Ха-ха-ха! — бухав басовитий регіт, неначе хтось котив барило.

Капрал обурився.

— То що, виходить, ми брехуни?

І вже простяг крило по карафку, щоб торохнути придворного по довбешці.

— Це справжня королівна! — вигукнула Хитруся.

— Ох, перестаньте, бо лусну! — душився лицар. — Змилуйтесь, ото сміхота!

— Мовчи, ти, дурний підніжку! — тупнула ногою королівна.

Лицар, все ще сміючись, обернувся, зняв зі стіни засиджене мухами дзеркало і, галантно ставши на коліно, підсунув його під ніс Віолінці.

— Ой! —скрикнула вона, затуляючи обличчя руками.

Темне личко, розпухлий, мов банька, веснянкуватий ніс, подерта сукенчина і руді настовбурчені, як стріха, кудлики, — невже то вона, прекрасна королівна? Це неправда, це страшний сон! Віолінка відняла долоні від очей, проте видіння не зникало, і вона вже впізнала своє личко, але яке ж воно споганіле, бридке, ще й перекривлене від гніву.