Викрадення в Тютюрлістані
- Автор: Жукровский Войцех
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Київ
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Викрадення в Тютюрлістані». Краткое содержание книги:
— А поглянь лиш, — заговорила Хитруся, моргнувши до них, — поглянь, Віолінко, який гарний день устає. Пташки вже полощуть горлечка блакиттю, а краплинки роси сяють на павутинні, мов твої діамантові пряжечки…
— Ти мені зуби не замовляй! Дайте чогось попоїсти!
Тоді півень легенько відсторонив їх обох, приклав до дзьоба сурму й заграв.
То була чудова пісня, ще ніколи в житті він так не грав. Заслухавшись, дерева мовчали, а потім почали їй вторувати, спочатку найближчі, тоді ті, що стояли далі, аж поки заспівав увесь ліс. — неначе свій власний, знаний віддавна, але тільки тепер вилитий у звуках прекрасний гімн.
Та королівна пискляво верещала:
— Їсти хочу!
Підбіг до неї Мишібрат і, ставши на коліно, вигукнув:
— Не гнівайся, красуне, ми ж не навмисно моримо тебе голодом… Самі теж не їли, бо нічого. Хіба в циган тобі було б краще?
— В цей час циган уже годував бліх, то й мені дав би снідати.
— Дивись, який букет я тобі приніс, — простяг Мишібрат пучок синіх дзвіночків, котрий досі тримав за спиною.
Віолінка схопила квіти, знехотя понюхала, а потім почала рвати їх, жмакати в кулачках.
— Навіщо мені цей бур’ян, його ж не з’їси…
Аж тут з одної квітки вилетіла розлючена бджола і вжалила королівну просто в ніс.
Віолінка пронизливо скрикнула. Півень і Хитруся кинулись до неї. Махаючи лапками, відігнали бджолу, яка кружляла над ними і дзижчала:
— Що з-з за нез-з-зносна коверз-з-за!
Ніс тим часом страшенно розпух. З очей потекли рясні сльози. Півень порадив королівні прикласти до носа сурму, бо холодний метал гамує біль. Кіт перекидався через голову, намагаючись її розвеселити. Нарешті Віолінка заспокоїлася, встала й зневажливо відштовхнула їх.
— Ви мені набридли! Тільки й умієте все робити мені на злість, дурні звірі!
І далі пішла лісом сама.
Засмучені звірята брели далеко позаду.
— Забирайтесь! Я не хочу вас бачити! — гукнула вона, обернувшись, і зі злості затупотіла ногами.
Несподівано ліс розступився.
Перед ними височів пагорб, який півколом оперізувала дорога, схожа на білий струмок. На самому вершечку, серед густих соняхів, стояла корчма «Під оселедчиком». Дим рівнісінько здіймався до неба. Хтось у білому кухарському ковпаці вийшов на поріг і блискав тацею, висипаючи крихти горобцям. Потім, прикривши очі долонею, довго дивився в бік кордону.
— Звідки я знаю ці місця? — наморщив брови півень. — Ага, —стукнув себе пальцем по лобі, — та це ж корчма пана Сніданнячка, а он він і сам махає нам рукою!
Королівна вже збігала зі схилу.
— Сніданнячко! — гукала, плещучи в долоні. — Сніданнячко, подавай сніданнячко!
За нею поспішали вірні друзі.
Чорна купіль
Саме розвиднялося, коли кінь заплутався в мотузці. Вона потягла за ногу Мозоля, той крикнув:
— Попались!
Цигани вискочили з фургона.
Нікогісінько. Тільки кінь борсався, намагаючись виплутатися. З ножем у руках циган оббіг галявину.
Втікачів і слід загув.
— Уночі сурму вкрали, — потрясав кінцем мотузки Мозоль. —Видерли її з наших рук… — Він схопив коня за гриву. — Ти з ними змовився! —заревів, заміряючись кулаком.
— Та я їх і на очі не бачив, — застогнав сухоребрий коник, і він казав правду, бо на очах у нього були більма. — Щоб я задер копита, коли брешу! присягався, б’ючи себе в груди.
— Тату, тату! —запищав синок. — Хтось камінь з казана скинув.
Циган зірвав покришку. В казані, по самі ніздрі у воді, дрімала стара ропуха.
Всі троє скам’яніли з подиву.
— Здається, тату, ти передав того зілля, від якого темніє лице.
— І того, що старить. І того, що вроду забирає, — засміялася Дримба. — Ось що зосталося від нашої красунечки, — вона полоскотала ропусі здуте воло. — Подумайте тільки, і ця потвора сміла видавати себе за королівну!..