Викрадення в Тютюрлістані
- Автор: Жукровский Войцех
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Київ
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Викрадення в Тютюрлістані». Краткое содержание книги:
— Не меліть дурниць, тут щось не так. Лупоне, збігай по Чорну Книгу Магів!
Мозоль зняв з піддашшя пучок сухого зілля: чебрику, курячої сліпоти, живокосту та відомої всім конюшини, розтер у долонях на порох і сипнув у воду. Потім узяв циганську біблію й почав читати закляття:
Покришка тричі підскочила, вихопилась фіалкова пара.
— Помолоділа, помолоділа! — радісно тупотів Лупон.
— Дримбо, зніми покришку!
Темна рідина вкрилася зверху іржавими плямами. Казан був порожній.
— Ге! — здивувався циган. — А що ж то за чари?
— Щось сталося! Щось сталося! — з тріумфом пищав непутящий циганів син, стрибаючи на одній нозі.
— Ану цить, виродку! — гримнув на нього батько.
Він нахилив казан і став потроху зливати воду, цідячи її крізь розчепірені пальці. На самому споді, в гущі, жваво хлюпався пуголовок.
— Тату, то була справдешня жаба! — крикнула Дримба.
— Запрягай коні! Ну, мерзотники! Поцупили її в нас! Ще гвардійців спровадять на мою голову!
Він підганяв дітей кулаком.
Вхопив за вухо Лупона, підняв і з розмаху шпурнув у халабуду.
— А хай вам стонадцять фур-р-ргонів бар-р-рбар-р-рису! — вилаявся люто, і це «р-р-р» рокотало йому в горлянці, немов далекий грім грозового вечора.
За хвилю вони вже виїжджали, ламаючи молоді берізки. Коні вимчали фургон на дорогу.
Блохи заходилися гавкотом, чуючи свіжий слід. Під виляски бича, у хмарах куряви неслась за втікачами погоня.
Плоди розшуків
А наші друзі лаштувалися снідати. Капрал Пипоть пов’язався серветкою. Хитруся лапкою пригладила настовбурчені кудлики Віолінки.
Мишібрат остеріг:
— Обережно, гаряче!
В кухлях парувало молоко.
— Я не буду пити, — буркнула королівна, дриґаючи ніжками на високому стільці.
— Таке чудове молочко, —облизався Мишібрат.
— Не хочу! Не хочу! Не хочу! — Віолінка скочила зі стільця. — Пане Сніданнячко, — покликала вона, — я хочу шоколаду з пінкою!
— Тобі не смакує те, що я подав? — здивувався корчмар.
Не смійте мені тикати! — Вона знов злізла на стілець і, гордо випроставшись, запитала:— А чи ви взагалі знаєте, хто я така?
— Ну, маленька дівчинка, і до того ж…
— Я королівна Віолінка!
— Так, це правда, — потвердили мандрівники. Ми самі визволили її в лісі біля річки Кошмарки.
Тоді Сніданнячко, змахнувши серветкою по підлозі, став на коліно й шанобливо поцілував їй кінчики пальців, які вона ласкаво йому подала. А підвівшись, вигукнув:
— Я звелю принести все, чого забажаєте. Наказуйте, вельможні пані й панове!
І почався бенкет.
— Хто ж за все це платитиме? — непокоївся півень.
— Чого ти турбуєшся, скнаро? — штурхнула його Віолінка. — Перший гонець з двору мого батька, коли сюди завітає, кине йому капшук із золотом.
— Ну, якщо так, то давайте споживати божі дари…
Та й почали вминати різні страви в такому порядку, як загадувала їх подавати капризна королівна.
Шоколад з пінкою, крихкі тістечка із золотистим аґрусовим желе, сосиски у срібній посудині з запітнілою від запашної пари дзеркальною покришкою, вареники з черешнями із збитою сметаною, смаженого коропа, над яким мурчав від насолоди Мишібрат, обережно виймаючи кісточки, нарешті, газовану воду з сиропом, що колола в ніс, ніби шпилечками, а насамкінець — добірні груші. Четвертинки їх просто танули в роті, розтікаючись патьоками солодкого соку.
Всі слуги обступили їх півколом, з подивом і захватом розглядаючи врятовану королівну та її супутників.
Коли це за вікнами щось заторохтіло, перед ґанком загриміли копита. Двері з грюком розчахнулись. Якийсь лицар, жбурнувши капелюха з пером на оленячі роги, що висіли над коминком, гукнув:
— Гей, корчмарю, налий-но чогось! Та швидше!
Витер піт з чола і, сопучи, припав до величезного кухля. Одна зі служниць підбігла до хазяїна й щось йому тихо шепнула. Мишібрат, наставивши вуха, розчув тільки: «З Блаблації» і «королівна»…
Пан Сніданнячко вже плив до лицаря, потираючи пухкі ручки.