Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Я, значить, до командирської землянки і вже на східцях чую — розмова серйозна. Більш конкретно — гучна розмова. Селезньов репетує, а Уляна теж не відстає. «Мені сказали, а я що, мовчати буду?»«У вівторок і передала б!»?
— «Ага, до вівторка їм усім голови повідкручують!»?
— «А я що зроблю? Я їм голови поприставляю?»?
— «Думай, ти командир». — «Я командир, а не бог. А ти мені табір демаскуєш. Я тебе назад тепер не пущу». — «Не пускай, чорт з тобою. Мені тут гірше не буде».
Заходжу, обоє затихли. Сидять, одне на одного не дивляться. Питаю якомога лагідніше: «Що сталося, Улянко?»?
— «А що сталося? Погане сталося. Вимагають Мороза, інакше, сказали, хлопців повісять. Мороз їм потрібний». «Ти чуєш? — кричить командир. — І вона з цим примчала в табір! Так їм Мороз і побіжить. Знайшли дурня!»
Уляна мовчить. Вона вже накричалась і, мабуть, більше не хоче. Сидить, поправляє на підборідді хустку. Я стою приголомшений… Бідний Мороз! Пам'ятаю як зараз, саме так подумав. Ще один камінь на його душу. Точніше, шість каменів — є від чого почорніти. Звичайно, ніхто з нас тоді й думки не мав, щоб послати Мороза в село. Здуріли ми, чи що! Ясно, що вони й хлопчаків не випустять, і його цокнуть. Знаємо ці штучки. Як-не-як, дев'ятий місяць під німцями живемо. Надивилися.
А Уляна розповідає: «Я що, хіба залізна? Прибігають уночі тітка Тетяна й тітка Груша — волосся на собі рвуть. Зрозуміло, матері. Просять Христом-богом: «Уляночко, рідненька, допоможи! Ти знаєш як!» Я їм кажу: «Нічого я не знаю. Куди я піду?» А вони: «Іди, ти знаєш, де Олесь Іванович, хай рятує дітей. Він же розумний, він же їхній учитель». Я своє веду: «Звідки мені знати, де той Олесь Іванович? Мабуть, утік кудись, де я шукатиму його?»?
— «Ні, золотко, не відмовляйся, ти з партизанами знаєшся. А то завтра поведуть у містечко, і ми їх більше не побачимо». Ну що мені було робити?»
Отака-то склалася ситуація. Невесела, прямо скажу, ситуація. А Селезньов погарячкував, нагримав та й змовк. Затявся, насупився. І я мовчу. А що вдієш? Пропали, мабуть, хлопці. Це так. Але як же матерям? Певно ж, їм жити ще треба. І Морозу теж.
Ми мовчимо, як пні, а Уляна встає. «Вирішуйте як хочете, я піду. І нехай проведе хтось. А то біля кладки якийсь ваш дурень мало не застрелив».
Звичайно, дівчину треба провести. Вона виходить, я слідом. Вилажу із землянки і зразу ж носом до носа — з Морозом. Стоїть біля входу, тримає в руці свою гвинтівку без мушки, а в самого обличчя сполотніло, ніби смерть. Зиркнув на нього й одразу бачу: він усе чув. «Зайди, — кажу, — до командира, справа є». Він поліз у землянку, а я повів Уляну. Поки знайшов, кого призначити їй у проводирі, поки давав тому завдання, поки прощалися — минуло хвилин двадцять, якщо не більше. Повертаюся в землянку, там командир, як тигр, бігає з кутка в куток, гімнастерка розстебнута, очі горять. Кричить на Мороза: «Ти з глузду з'їхав, ти дурень, псих, ідіот!» А Мороз стоїть коло дверей і, похнюпившись, дивиться в землю. Здається, він навіть не чує того командирського крику.
Я сідаю на нари, чекаю, поки вони пояснять мені, в чім справа. А вони на мене ніякісінької уваги. Селезньов усе лютує, погрожує Мороза до ялини поставити. Ну, думаю, коли вже до ялини дійшло, то справа серйозна.
А справа дійсно така, що далі нікуди. Командир викричав своє і до мене: «Чув, хоче в село йти!»?
— «Навіщо?»?
— «А це ти його запитай». Дивлюся на Мороза, а він лише зітхає. Тепер уже і я почав обурюватись. Треба бути справжнім йолопом, щоб повірити німцям, начебто вони випустять хлопців. Значить, іти туди — найбезглуздіше самогубство. Так я і сказав Морозу. Як думав. Він вислухав і раптом каже отак спокійно: «Це правда. І все ж треба йти».
Після цього ми вже обидва ошаленіли: що за дивацтво? Командир каже: «Коли так, я тебе посаджу в землянку. Під варту». Я теж відраджую: «Ти подумай спершу, що говориш». А Мороз мовчить. Сидить, опустивши голову, і не ворушиться. Бачимо, така справа, треба, мабуть, нам удвох із командиром порадитись, що з ним робити. І тоді Селезньов, стомившись од суперечки, каже: «Гаразд, іди подумай. За годину ще поговоримо».
Ну, Мороз підвівся і, шкандибаючи, вийшов із землянки. Ми лишилися удвох. Селезньов сидить лютий у кутку, бачу, проти мене зуб має — мовляв, твоя кадра. Кадра справді моя, але, відчуваю, тут я не винний. Тут у нього якісь свої принципи, у цього Мороза. Хоч я і комісар, але він не дурніший за мене. Що я можу з ним вдіяти Посиділи отак, Селезньов і каже з суворістю в голосі, до якої все ще я не міг цілком звикнути: «Порозмовляй з ним. Щоб він цю дурість викинув із голови. А ні, на Щару пожену. Побовтається в крижаній воді — порозумнішає».