Піти й не повернутися

Знаєш, мені це трохи дивно. І незрозуміло. А де військові? Штаби? Військкомати? Архіви? Чому вони збоку Передовірили піонерам. Отак…

Так от як воно сталося далі, коли хочеш знати. Хлопців, як забрали, тримали днів зо три в коморі старости Бохана. Був такий у Сельці чоловічок, біля сухої верби хата стояла, тепер уже нема. Хитрий, скажу тобі, чоловічок: і на німців робив, і з нашими знався. Ну, а таке, знаєш, чим кінчається. Щось помітили німці, викликали в район, і назад він уже не повернувся. Казали, в табір відправили; десь витягнув ноги старий. Так от, сидять хлопці в тій коморі, а в хаті німці, водять на слідство, б'ють. І чекають Мороза. По селу пустили чутку, що от, мовляв, як роблять Совєти: чужими руками воюють із німцями, дітей на смерть прирікають. Матері, звісно, голосять, усе лізуть у двір до старости, просять, принижуються, а поліцаї проганяють їх. Матір Андрія Смурного теж забрали за те, що на німця плюнула. Хлопці, щоправда, тримаються твердо, затялися і стоять на своєму: нічого не знаємо, нічого не робили. Але ж хіба так довго протримаєшся у цих катів? Почали бити, і першим не витерпів Бородич, каже: «Я підпиляв. Щоб душити вас, гадів. Тепер стріляйте мене, не боюся вас».

Він сказав так про себе, може, думав, що тепер од інших відчепляться. Але ж і ці холуї не дурні — відразу ж скумекали, що коли один, то й решта, певно, з ним заодно. Всі ж нерозлийвода друзі. Почали бити ще, витягувати нові дані й про Мороза. Про Мороза особливо старалися. Але що могли хлопці сказати про Мороза І ось у такий час, в розпалі катування, з'являється сам Мороз.

Було це на світанку, розповідали, село ще спало. На вигоні туманець такий легенький стелився, було не холодно, тільки мокрувато зранку. Підійшов Олесь Іванович, мабуть, городами, бо на вулиці край села була засада, а його не помітили. Мабуть, переліз через тин і — до старости у двір. Там, звісно, варта, поліцай як загорланить: «Стій, назад!»-за гвинтівку й до нього. Але Мороз уже не боїться нічого, іде собі прямо на вартового, накульгує тільки і говорить спокійно так: «Скажіть начальнику: я?

— Мороз».

Ну, тут збіглася поліцейська зграя, жандарми, скрутили Морозу руки, здерли кожушок. Як привели в старостину хату, Бохан і каже тихенько так, звичайно, щоб поліцаї не почули: «Не треба було, вчителю». А той одне лише йому й відказав: «Треба». І більше нічого.

І ось тут, скажу тобі, почалася та шарада, що внесла стільки плутанини в епілог цієї трагедії. Я так гадаю, що саме через неї Мороза стільки років замовчували і стільки все це завдавало клопоту. Сталося так, що коли в сорок четвертому витурили нарешті звідси німчуру, в містечку і в Гродно знайшли якісь папери: документи поліції, СД. Матеріали ці, зрозуміло, були підібрані, ким треба опрацьовані. І от серед інших виявився один папірець щодо Олеся Івановича Мороза. Сам бачив: звичайний папірець із шкільного зошита в клітинку, написаний по-білоруському — рапорт старшого поліцая Гагуна Федора, того самого Каїна, своєму начальнику. Мовляв, такого-то числа квітня сорок другого року команда поліцаїв під його началом під час операції захопила ватажка місцевої партизанської банди Олеся Мороза. Звісно, цілковита брехня. Але Каїну, як і його начальству, це було, мабуть, вигідно. Взяли хлопців, а через три дні спіймали і ватажка банди — було за що хвалити старшого поліцая. І нагороджувати. І ні в кого ніякого сумніву щодо правдивості рапорту.