Піти й не повернутися

— Нема за що. Кінь колгоспний, так що…

Підвода звернула у двір, а ми, помалу ступаючи після незручного сидіння на возі, пошкандибали собі сільською вулицею. Тьмяно горіли ліхтарі на стовпах, і ми йшли, потрапляючи то в світло, то в потемки. Я чекав продовження оповіді, але Ткачук мовчки тупав накульгуючи, і я не квапив його. Десь попереду торохтів мотор, незабаром ми збочили, щоб пропустити колісний трактор; його підсліпуваті фари майже не освітлювали вулицю. За трактором попереду стало видно яскраво освітлений ганок білого цегляного будинку з вивіскою — там була чайна. З її засклених рипучих дверей неквапливо вийшли двоє і, закурюючи, спинилися біля ЗІЛа, що стояв на узбіччі коло самого кювета. Ще здалеку Ткачук глянув у той бік стомленими й знервованими за цей день очима.

— А давай зайдемо, га?

— Давайте, що ж, — покірно згодився я.

Ми обійшли ЗІЛ і повернули в невеликий втоптаний дворик.

— Була колись поганенька забігайлівка, а зараз он яку кам'яницю вибудували. Я у цій не був, — трохи ніби з провиною сказав Ткачук, поки ми йшли до бетонованих східців. Я змовчав — що там було виправдовуватись: усі ми грішні в цій малошанованій справі.

Невелике приміщення чайної було майже порожнє, лише за столом у кутку, біля грубки вільно розсілися троє, і хмари диму довкола них свідчили, що вони тут не першу вже годину. Півдюжини легких столиків і таких же стільців біля столиків були вільні. Жінка в нейлоновій синій куртці тихо перемовлялася через стойку з буфетницею.

— Ти сідай отут. Я зараз, — кивнув мені Ткачук.

— Ні, то ви вже сідайте. Я молодший.

Він не дав себе умовляти, сів, не вибираючи місця, за ближчий од нього столик, не забувши, однак, попередити:

— Два по сто, і годі. Та, може, пива? Якщо є.

Але пива тут не було, горілки теж. Стояло тільки червоне міцне, і я взяв пляшку. На закуску буфетниця порадила взяти котлети — сказала, свіжі, тільки зранку привезені.

Я подумав, що Ткачуку таке частування навряд чи сподобається. І справді не встиг я донести все це у двох руках до столу, як мій попутник скривився.

— А білої нема? Терпіти не могу цього чорнила.

— Що ж, беремо, що дають.

— Та вже ж…

Ми мовчки випили по склянці. Трохи ще лишилося в пляшці. Закусувати Ткачук не став, замість того закурив із моєї зім'ятої пачки.

— Біленька — вона підла, звичайно, але смак має. «Столична», скажімо. Або, знаєш, ще краще саморобна. Хлібна. Якщо із добрих рук. Ех, колись уміли робити її! Смачна, не те що оця хімія! І градус, я тобі скажу, мала — ого!

— А ви що… полюбляли?

— Було діло! — зиркнув Ткачук на мене почервонілими очима. — Як молодший був.

Розпитувати його щодо того «діла» я не посмів — з нетерпінням чекав, коли він знову почне розповідати про події в Сельці. Але він мовби вже втратив до них інтерес, курив собі й крізь дим скоса позирав у куток, де троє за столом розв'язно горланили на всю чайну. Один у ватнику так двигонув стіл, що з нього ледве не злетів посуд. Двоє почали його заспокоювати.