Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Тепер треба тобі сказати про тих двох поліцаїв із Сельця. Одного ти вже знаєш, це колишній знайомий прокурора Ловченя Володимир. Виявляється, він був не тим, за кого ми його спочатку вважали. Правда, в поліцію пішов — сам чи примусили, тепер уже не дізнаєшся, — але взимку сорок третього німці розстріляли його в Новогрудку. Дядько загалом виявився хорошим, багато нам добра зробив і в цій історії з хлопцями відіграв досить пристойну роль. Ловченя був молодець, хоч і поліцай. А от другий виявився справжнісіньким гадом. Не пам'ятаю вже його прізвища, але на селах його звали Каїном. І справді, він був Каїн, багато лиха накоїв людям. А звідки воно взялося — біс його знає. До війни жив з батьком на хуторі, молодий ще був, не одружений, хлопець як хлопець. Наче ніхто про нього, довоєнного, поганого слова сказати не міг, а прийшли німці — переродирся чоловік. От що значить умови. Мабуть, за одних умов розкриваються одні риси характеру, за других — інші. Тому кожен період має своїх героїв. Так і в цьому Каїні до війни дрімало собі щось погане, і якби не ця колотнеча, може, й не виперло б з нього ніколи. А тут ось полізло. Вірно служив німцям, нічого не скажеш. Його руками тут багато що нароблено. Восени поранених командирів розстріляв. (З літа ховалися в лісі четверо поранених, із місцевих дехто знав, але мовчав. А цей вистежив, знайшов у ялиннику земляночку і з поплічниками вночі перебив усіх). Садибу зв'язкового Криштофовича спалив. Сам Криштофович устиг врятуватися, а старі батьки, дружина з дітьми — всі згоріли. Євреїв у містечку катував, облави влаштовував. Та мало що! Влітку сорок четвертого кудись зник. Можливо, десь кулю заробив, а може, й тепер на Заході розкошує. Такі й у вирі не тонуть.
Так ось цей Каїн все-таки щось запідозрив біля Морозової школки. Яким не був Мороз обережним, а дещо про нього, як шило з мішка, вилізло. Напевно, дійшло і до вух поліції.
Одного разу під весну (сніг уже почав танути) з'являється він до Мороза. У того саме урок проходив — чоловік двадцять дітвори в одній кімнатці за двома довгими столами. Вривається Каїн цей, а з ним ще двоє і німець — офіцер із комендатури. Зробили обшук, перетрясли учнівські торбинки з книжками, перегорнули підручники. Але, звичайно, нічого такого не знайшли — що можна знайти в учнів у школі? Щоправда, нікого не зачепили, не забрали. Тільки вчителеві допит влаштували, години зо дві доскіпувалися. Але все обійшлося.
І тоді хлопчаки, молодші, що навчалися в Мороза, і той переросток Бородич, щось задумали. Взагалі вони були щирими з учителем, але цього разу приховали навіть від нього. Одного разу, щоправда, цей Бородич ніби між іншим натякнув, що не зайве Каїна пристукнути. Є, мовляв, така можливість. Та Мороз категорично заборонив. Сказав, що коли треба буде — пристукнуть без них. Сваволити у війну не можна. Бородич не став заперечувати, нібито погодився. Але такий уже це був хлопець, коли щось візьме в голову, не скоро забуде про свою думку. А думки в нього завжди були одна сміливіша за іншу.
Далі мені розповідав уже сам Миклашевич, то можна вважати, що все тут чистісінька правда.
Сталося так, що під весну сорок другого довкола Мороза у Сельці склалася невеличка, але віддана йому група хлопців, яка в усьому була заодно з учителем. Ці хлопці тепер відомі, на пам'ятнику всі їхні прізвища викарбувані, окрім Миклашевича, звичайно. Павлові Миклашевичу йшов тоді п'ятнадцятий рік. Коля Бородич — найстарший, напевно, мав років під вісімнадцять. Ще були брати Кажани?
— Тимко й Остап, однофамільці?
— Смурний Микола і Смурний Андрій, усіх, отже, шестеро. Наймолодшому з них, Смурному Миколі, було років тринадцять. Завжди в усіх справах вони трималися разом. І от ці хлопці, як побачили, що на їхню школу та їхнього Олеся Івановича напосівся оцей Каїн з німцями, вирішили теж не лишатися в боргу. Позначилося Морозове виховання. Але ж ці хлопці, малі хлопчаки, без зброї, майже з голими руками. Наївності й відваги у них було аж занадто, а вправності та розуму недохват. Ну і скінчилося це відомо чим.
Миклашевич розповідав, що після того, як Мороз заборонив чіпати цього Каїна, вони виждали трохи і взялися за свій задум нишком, потай навіть од учителя. Довго міркували, придивлялись і зрештою надумали такий план.
Я, здається, вже казав, що цей Каїн жив з батьком на хуторі через поле від Сельця. Майже весь час він тинявся в містечку, інколи приїжджав додому — попиячити та порозважатися з дівками. Сам приїжджав рідко, частіше з такими ж, як і він, зрадниками, а то й з німецьким начальством. Тоді в тутешніх місцях було ще тихо. Це потім уже, з літа сорок другого, загриміло, і вони не дуже показували носа в село. А першої зими поводились нахабно, відчайдушно, нічого не боялися. Іноді цей Каїн і вночі зоставався на хуторі, переночує, а назавтра котить собі раненько в район. Верхи, на санях, а то й на німецькій машині. Іноді з начальством. І от хлопці одного разу влучили момент.