Завоювання Плассана

— Отож, — почала куховарка, — стою я собі на воротях і прощаюсь з нянькою пана Растуаля, коли раптом пані Фожа спускається вниз вилити помиї з відра. Замість того щоб зараз же, як вона завжди це робить, іти назад, не повернувши навіть голови, вона опинилася на хвилину й дивиться на мене. Я зрозуміла, що вона хоче побалакати, і сказала їй: «Яка гарна погода, певно, хороший буде виноград». — «Атож, атож», — відповіла вона байдужим голосом, — зразу видно, що в них немає землі і що все це її нітрохи не цікавить. Але вона поставила відро і не рухалася з місця, навіть сперлася об паркан поруч зі мною.

— Що ж вона кінець кінцем тобі розповіла? — спитав Муре, аж тремтячи з цікавості.

— Не така я дурна, самі добре розумієте, щоб її розпитувати, — вона б від мене втекла. А я непомітно заговорила про справи, які повинні були її зацікавити. Тут, до речі, якраз проходив наш кюре церкви святого Сатюрнена, шановний пан Компан, і я їй сказала, що він тяжко хворий, що йому вже небагато лишилося жити і що нелегко буде його замінити в соборі… Вона, запевняю вас, і вуха нашорошила, навіть запитала мене, на що ж хворіє пан Компан. Потім слово за словом я розповіла їй про нашого епіскопа монсеньйора Руссело, що це чудова людина. Вона не знала, скільки йому років, я сказала, що шістдесят і що він дуже лагідної вдачі й дозволяє верховодити собою. Недарма кажуть про старшого вікарія, пана Феніля, що він порядкує в усій єпархії, як хоче. Отут я впіймала стару; здається, вона лишалася б на вулиці до завтрашнього ранку.

Муре аж пересмикнуло.

— З усього цього я бачу, — вигукнув він, — що весь час базікала ти одна. А вона? Що ж вона тобі сказала?

— Стривайте, дайте мені закінчити, — спокійно вела далі Роза. — Таж я зумисне їй усе те наплела. Щоб примусити її розговоритися, я стала розповідати про вас. Сказала, що вас звуть Франсуа Муре, що ви колишній торговець з Марселя, що ви зуміли там розбагатіти, торгуючи вином, олією та мигдалем. Я додала, що ви вирішили переїхати в Плассан — тихе, спокійне місто, де живуть родичі вашої дружини, — і тут жити на ренту. Я навіть сказала їй, що пані Муре — ваша двоюрідна сестра, що вам сорок років, а їй тридцять сім, що живете ви проміж себе добре, що взагалі ви не з тих, кого можна часто здибати на бульварі Совер. Одно слово, виклала всю вашу історію. Вона слухала з цікавістю і все повторювала: «Атож, атож». Коли я спинялась, вона робила отак головою, наче на знак того, що вона слухає мене і що я можу казати далі. І до самого смерку ми отак розмовляли, як добрі друзі, спершися спинами об паркан.