Щаслива суперниця

Так я почув про велику битву між датцями й саксами при Бранбурні,[8] про Альфреда Великого, про криваву ніч, коли сакси по всьому Денло різали датців, не жаліючи ні дітей, ані жінок. Але найчастіше в Тауер Вейк розповідали про святого Едмунда.

Багато років тому люті вікінги зробили набіг на Східну Англію, і не було нікого, хто міг би їх зупинити. І тільки молодий король Едмунд не поквапився сховатись у знатної рідні, а зумів згуртувати людей і повести проти завойовників. Він славно бився, але його зрадили й король став бранцем. Жорстокосерді варвари вчинили над Едмундом страшну розправу: прив’язали обличчям до стовпа, розрізали зі спини ребра, розгорнули їх, як крила, й через розверсту рану вирвали легені та серце. Коли ж король у страшних муках помер, вони відрубали його голову та викинули в болото.

Однак голова не втонула в трясовині — тої ж ночі її знайшла вовчиця, віднесла в містечко Беодриксворт, сіла біля дороги й охороняла свою страшну здобич доти, поки не з’явилися ченці з місцевої обителі. Тільки тоді вовчиця зникла в хащі й дозволила братам підібрати голову короля-мученика. Ченці забальзамували її, з’єднали з іншими частинами тіла та поховали в обителі Беодриксворта.

До місця впокоєння короля-мученика приходили сакси, щоб помолиться за свого героя, і незабаром у гробниці Едмунда почало діятися багато див. Тоді його останки переклали в раку,[9] вибудували над нею церкву, й звідусіль до монастиря, що відтепер отримав ім’я Святого Едмунда, почали стікатися прочани.

Я слухав історію про короля-мученика, яка змушувала мою кров стигнути в жилах, і ніяковів через те, що колись, буваючи в Бері-Сент-Едмундс, навіть не прихилив коліна біля гробниці великого святого. Але тоді це було природно — ми, нормандські лицарі графині, нехтували все саксонське. Тепер же, в присутності всіх мешканців Тауер Вейк, я дав обітницю, що неодмінно навідаюся в Бері-Сент і помолюсь над мощами Едмунда.

Але інші наші вечірні бесіди торкалися того, про що тлумачать і в замках, і в корчмах при дорозі, й у хатинах: про сильних світу цього. Тут, у глушині фенів, як і серед нормандської знаті, усіх хвилювало одне питання — що гряде, коли якогось дня Генріх Боклерк стане перед Господом.

Я з подивом переконався, що сакси попри їхню норовливість і волелюбність, уже давно звикли до того, що ними править король-норман. Більше того, пригадуючи своїх великих королев — Береніку, Етельфлід і Емму, вони цілком були готові прийняти владу Матильди, з чим ніяк не могли впокоритися нормандські барони. Адже Матильда представляла дім Анжу, а нормандці та анжуйці споконвіку ворогували. Що до Теобальда Блуа, то сакси ставилися до цього француза, чия нога ніколи не ступала на землю Англії, з підозріливістю та сумнівом.