Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Кільце оточених військ у районі Корсуня-Шевченківського затягувалось усе тугіше й тугіше, але гітлерівці докладали нових зусиль з тим, щоб визволити своє угруповання із залізних лещат Червоної армії.

Зав’язались важкі й жорстокі бої. Німецько-фашистське командування кинуло в бій все, що воно мало. Незважаючи на колосальні втрати, ворогові вдалося потіснити війська 27 армії й оволодіти Шендерівкою. Тепер відстань між оточеним угрупованням і танковими дивізіями, що вийшли в район Лисянки, скоротилася з 40 до 12 кілометрів. Обстановка набула вкрай критичного і тривожного характеру.

За вказівкою Ставки, командування 1 і 2 Українських фронтів вжило термінових і енергійних заходів. На рубіж Гнилого Тікича були підтягнуті 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський і 29 танковий корпуси, а також 20 гвардійський стрілецький корпус 4 гвардійської армії, що на той час вийшла на рубіж Миропілля-Глушки.

Перегрупування військ нашої 4 армії проходило в досить складних умовах. Треба було протягом дня здійснити 40-кілометровий марш по важких польових дорогах і зайняти нові рубежі оборони. Нерідко матеріальну частину і боєприпаси доводилось переносити вручну. Так зробили, зокрема, воїни 466 гвардійського мінометного полку, які доставили на руках усю техніку на відстань 25 кілометрів.

Велику і неоціниму допомогу подавали нам місцеві жителі. Щодня в зоні бойових дій працювало над поліпшенням шляхів та на будівництві мостів понад тисячу чоловіків і жінок з визволених нами від німецько-фашистських окупантів сіл і хуторів.

Під час наступу військам зустрічалися мінні поля противника. Сапери вміло знаходили їх і знешкоджували. За короткий час було знято близько 10 тисяч ворожих мін. Воїни навчились швидко ставити наші міни, особливо протитанкові, там, де цього вимагала обстановка. Важку роботу виконували сапери по прокладанню шляхів і відбудові мостів.

Незабаром кільце оточення ворога було затягнуте до краю. Фашисти кидались на всі боки, залишаючи напризволяще техніку, озброєння, обози і навіть склади з боєприпасами.

Щоб уникнути кровопролиття, радянське командування ще 8 лютого пред’явило оточеним військам ультиматум про капітуляцію. Однак німецько-фашистське командування відхилило його.

О 4 годині ранку 17 лютого вся маса оточених військ навалилась на 180 стрілецьку дивізію 27 армії, що знаходилась на північ від Комарівки, і пішла напролом.

Як потім з’ясувалося, всі гітлерівські війська перед проривом були зведені в колони. Основою лівої колони були підрозділи танкової дивізії СС «Вікінг», мотобригади СС «Валлонія», 72 і 112 піхотних дивізій. У цій колоні на бронетранспортерах під прикриттям танків зібралися всі генерали й старші офіцери.

Головну силу правої колони становили залишки 57 і 167 піхотних дивізій та інших груп і підрозділів. Тиловики йшли у хвості колон. Основна смуга для прориву шириною в 3-5 кілометрів пролягала поза межами населених пунктів. Праворуч вона була обмежена селами Хильки, Петрівська Гута, Журжинці, а ліворуч — Комарівкою, Почапинцями. Колони німецьких військ були зустрінуті шквальним вогнем. Ряди атакуючих котилися хвиля за хвилею. Вони рвались тільки на вихід. Зав’язались рукопашні бої.

Подолавши 2-3 кілометри, оточені фашисти зіткнулись з бійцями 16 гвардійського повітрянодесантного полку 5 гвардійської повітрянодесантної дивізії, який лише день тому зайняв оборону на південний схід від Петрівського. Гвардійці полку зустріли колони противника могутньою вогневою завісою. Розсічені колони ворога сильним вогнем накрили з усіх видів зброї воїни 126 гвардійського стрілецького полку 41 гвардійської дивізії, які вийшли на бойові позиції поруч. Противник, несучи великі втрати, кинувся на південь. 4-кілометровий шлях оточеного угруповання вже був покритий тисячами вбитих і поранених німецьких солдатів.

Наближався світанок. Хуртовина тривала. Навколо стрілянина. Бойові порядки обох сторін переплелись настільки, що важко було розібратися, де свої, а де ворожі війська. Противник користувався цим і рвався далі на південь, у район Лисянки. У сірій передсвітанковій імлі одна з німецьких колон чисельністю до чотирьох з половиною тисяч чоловіків кинулася до ярів між Почапинцями й Журжинцями, але й тут потрапила під вогонь гармат і мінометів.

Особливо відзначився в цьому бою 438 винищувально-протитанковий артилерійський полк. Користуючись поганою видимістю, авангарду фашистської колони вдалося майже впритул підійти до його вогневих позицій. Всі 11 гармат полку, які стояли вздовж узлісся, відкрили шквальний вогонь. Але це не зупинило атакуючих. Зав’язались рукопашні сутички на вогневих позиціях полку. Увесь його особовий склад, крім 2-3 номерів гарматної обслуги, що продовжувала вести інтенсивний вогонь з гармат, сміливо й рішуче вступив у бій. Ворожа атака захлинулась.

На позиціях полку фашисти залишили багато трупів. Деякі з них навіть лежали на ящиках із снарядами. Частина гітлерівців підняла руки вгору, здавшись у полон. Противник змушений був змінити напрямок прориву.

Цим боєм вміло керував командир полку гвардії підполковник В. К. Новіков. Поранений, він не залишив поле бою і своїм особистим прикладом запалював солдатів і офіцерів полку на нові подвиги.

Командир гармати 6 батареї гвардії старший сержант А. Є. Харитонов, який вже шість років носив армійську шинель, виявився особливо відважним воїном. Обслуга його гармати першою вступила в нерівний бій. Артилеристи блискавично наводили і били без промаху. На їх рахунку понад 100 ворожих солдатів. Харитонов особисто знищив 30 німців, деякі з них знайшли свою смерть прямо біля гармати. За виняткову мужність і хоробрість відважним воїнам гвардії підполковнику В. К. Новікову і гвардії старшому сержанту А. Є. Харитонову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Полк знищив два танки, одну гармату, багато возів і близько тисячі солдатів. 200 гітлерівців здалося в полон.