Третій рівень. Короткі історії

Діана ще не була готова до розмови, просто вивчала його. Років тридцять, не більше, поголений, тепла камуфляжна куртка, джинси, на ногах — високі шнуровані армійські черевики. На бандита з великої дороги не схожий. Взагалі ні на кого не схожий, звичайний громадянин. На вулиці такого побачиш — навіть не озирнешся.

— Ви… через кватирку…

— Я не пролізу, — гість посміхнувся, посмішка вийшла штучною. — Просто якщо просунути руку, можна дотягнутися до шпінгалета. Раз — відчинилося вікно. Аби тут стояли, знаєте, такі новомодні склопакети, мені було б складніше.

— Нехай… Чому ви ризикнули? Раптом я не сама, раптом тут ще є сильний чоловік?

— Але ж його нема.

— Та все ж…

— Добре. Я побачив вас у вікні. Жіноча постать. Ви стояли, курили, дивилися в ніч. Стояли досить довго, до вас ніхто не підійшов. Приймається?

Таке просте пояснення несподівано заспокоїло Діану.

— Нехай так. Ви склали два і два, тоді вирішили напасти на беззахисну жінку…

— Я на вас не нападав. Телевізор чути навіть з кухні. До речі, збавте звук, заважає.

Діана спочатку хотіла не послухатися, та потім, знову глянувши на пістолетне дуло, мовчки виконала прохання.

— О, дякую, — гість зручніше вмостився на стільці. — Коротше, на мої маніпуляції з вікном жодної реакції не було. Тому я і пішов на звук. Ви самі зомліли, я навіть привітатися не встиг.

— Добрий вечір, — блазнювато промовила Діана.

— І вам, — кивнув незнайомець.

— Цікаво, що буде далі.

Дивно, але молоду жінку справді охопила цікавість. Вона навіть поступово витіснила страх. Діана списала це на довгі дні ув’язнення та самотності. Чоловік за цей тиждень із нею майже не спілкувався, гроші на мобільному закінчилися, поповнити рахунок нема як, міській телефон теж не працював — Антон висмикнув апарат із розетки і заховав у багажник своєї машини. Повна ізоляція, яку порушив цей дивний, зовсім уже не страшний незнайомець, мокрий від розталого снігу.

— Нічого такого, про що ви подумали, — заспокоїв її чоловік. — Довкола в будинках вікна темні, світилося лише у вас. Доля, нічого особистого.

— Та ясно — проти мене ви нічого не маєте! До речі, в довколишніх будинках зимою мало хто живе. Це ж звичайне дачне селище, без зручностей. Тільки мій багатий чоловік розбудував на шести сотках халупу, доточив другий поверх, провів телефон, каналізацію зробив, цивілізація… Тому взимку тут цілком комфортно.

— Значить, чоловік у вас — чарівник?

— Майже. Замість чарівної палички — чарівні кредитки і чарівний гаманець.

— З вашого тону я роблю висновок: він — злий чарівник.

— А це вже вас не стосується! — незрозуміло чому вирішила образитися за чоловіка Діана. — Взагалі: хто ви такий і чому залізли до мене в дім?

— До вас, значить… Я був вирішив, що і дім цей, і все, що в ньому є, належить вашому чоловікові.

— Дуже багато думаєте! — відрізала Діана.

— Навпаки — дуже мало, — відповів непроханий гість. — Дав себе підстрелити по-дурному, дременув без бабла, бензин закінчився якось раптово, тож машину довелося кидати біля дороги, а самому чухати сюди кілометрів п’ять пішака…