Рукопис, знайдений у Сараґосі

— Отже ти, сеньйоре, і є тим молодим чоловіком, з яким мені дозволено бачитися? Чи можу я розраховувати на твою дружбу?

Я відповів, що вона в ній ніколи не розчарується.

— Ну, добре, — промовила вона, — якщо так, то скажи мені, будь ласка, як мене звуть.

— Леонора, — відповів я.

— Я не про це питаю, — перебила вона, — у мене ж повинно бути ще й прізвище. Я вже не така дурненька, як була у кармеліток. Там я думала, що світ складається тільки з монахинь і сповідників, але тепер знаю, що є дружини й чоловіки, які ніколи їх не покидають, і що діти носять прізвище батька. Тому я хочу знати моє прізвище.

Оскільки кармелітки в деяких монастирях живуть за дуже суворими правилами, то мене не здивувала така необізнаність у двадцятирічної дівчини. Я відповів, що, на жаль, не знаю її прізвища. Ще я сказав, що бачив, як вона танцювала в своїй кімнаті й що, мабуть, не у кармеліток училася танцювати.

— Ні, — відповіла вона, — герцоґ Авіла помістив мене до кармеліток, але після його смерті мене відвезли до урсуланок, де одна вихованка навчила мене танцювати, а інша співати; а про те, як чоловіки живуть зі своїми дружинами, мені говорили всі, зовсім не вважаючи це таємницею. Щодо мене, то я дуже хотіла б мати прізвище, але для цього потрібно вийти заміж.

Потім Леонора говорила мені про театр, про прогулянки, бої биків і виявляла щонайсильніше бажання все це побачити. Відтоді я кілька разів розмовляв з нею, але тільки увечері. Через тиждень я отримав від герцоґині листа такого змісту: