Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Преторіанську і патриціанську
І владу над рабами багачів.
Слова християн: «Ми боремось в терпінні і покорі» — видаються йому блюзнірством. Доволі уже жертв!
…Доки буде слатись
Під ноги їм, тиранам безтілесним,
Богам безкровним, неживим примарам
Живої крові дорога порфіра?
Своєї крові я не дам ні краплі
За кров Христову…
Я честь віддам титану Прометею,
Що не творив своїх людей рабами,
Що просвітив не словом, а вогнем,
Боровся не в покорі, а завзято,
І мучився не три дні, а без ліку,
Та не назвав свого тирана батьком,
А деспотом всесвітнім, і прокляв,
Віщуючи усім богам погибель…
Образ Прометея, горді заповіти прометеїзму — це у Лесі Українки не випадковий, не хвилинний настрій. Прометеївська непримиренність і богоборство носилися перед нею здавна. Іменем Прометея благословляла вона боротьбу за людське на землі існування («Fiat nox»), прикладом Прометея скріпляла у неї свій стражденний дух Іфігенія в далекім краю («Іфігенія в Тавриді»), про нього згадувала пророчиця Кассандра («Кассандра», кінець 1-ї сцени). Як і Мавка, зчарував її цей образ на все життя.
Антихристиянська, майже ніцшевської сили проповідь сполучалася у Лесі Українки сливе з язичеським культом природи. Стара романтична нота, прославлення матірнього лона природи, почувається в рядках «Лісової пісні», а дядько Лев з його словами —
Що лісове, то не погане, сестро,
Усякі скарби з лісу йдуть…—
безперечно, признається до романтичного світовідчування. Природа і її життя прекрасні, але людина стала окремо, пішла своїм шляхом, утворила свої закони і свій світ — нудний, убогий, безкрилий, — ця тема у Лесі Українки розроблена з тою самою яскравістю й силою, що і в прославленому «Затопленому дзвоні» Гауптмана. Пам'ятаєте знамениту Водяникову науку — в імені всієї сили нагірної й водяної — готовій покинути гори Раутенделяйн:
Чим завинили ми? Куди ти хочеш йти?
Куди голівку хочеш понести?
В людську країну?! Тож повір мені, —
Багацько передумав я на дні, —
Людина — то лиш насмішка припадку,
Ні се, ні те, з собою в непорядку,
То з цього світу, а то знов не з цього…
Наш брат, із плем’я зроджений вільнóго,
І все ж наш ворог, втрачений для нас…
Біда тому, хто до низин затужить,Покине гори і з людьми подружить…
Облиш! Не йди в те кляте покоління,
Ти будеш двигать млинове каміння,
Кругом тебе густа наляже мряка:
Ти тут смієшся, там навчишся плакать…[90]
І мені здається навіть, що у Лесі Українки цю думку окреслено якось твердіше, з більшою певністю і лаконізмом!
Ні, дитинко,
Я не держу тебе! —
говорить у неї Мавці Лісовик: я —
Звик волю шанувати. Грайся з вітром,
Жартуй із Перелесником, як хочеш,
Всю силу лісову і водяну,
Гірську й повітряну приваб до себе,
Але минай людські стежки, дитино,
Бо там не ходить воля, там жура Тягар свій носить. Обминай їх, доню,
Раз тільки ступиш — і пропала воля!
вернуться
90
Гауптман Гергарт. Затоплений дзвін. Переклав Микола Голубець. — Львів. — 1916. — С. 40—41.
