Звіяні вітром. Кн.1

Він не міг розповісти їм, що побачила південська армія, повернувшись до Атланти: квартал за кварталом самі чорні комини над пожарищами, вулиці захаращені напівзгорілими уламками та купами цегли, старі скалічені вогнем дерева, з яких холодний вітер струшує на землю обпалене віття. Він пригадав, що від цього видовища йому ледь не зробилося млосно, пригадав, які страшні прокляття зривалися з уст конфедератів, коли вони побачили руїни міста. Він тільки мав надію, що ці дами ніколи не довідаються, яким жахіттям було дивитись на сплюндроване кладовище: це б їх доконало, бо ж там поховано батьків Чарлза й Мелані. Атлантське кладовище й досі являлось йому в кошмарних снах. Шукаючи коштовностей, солдати-янкі розбивали склепи й розкопували могили. Вони грабували мерців, здирали з трун оздоби й ручки зі срібла, золоті й срібні іменні таблички... Моторошне видиво становили скелети й напівзітлілі трупи, порозкидані просто неба поміж розбитих домовин.

Не міг Френк розповісти їм і про собак та котів. Жінки ж так кохаються в них! Він і сам любив кішок та собак, отож побачивши тисячі зголоднілих тварин,— безпритульних, відколи їхніх господарів так брутально викурили з міста,— був вражений цим ледве чи менше, ніж кладовищем. Наполохані, замерзлі, вони дичавіли від голоду, стаючи мов дикі звірі: дужчі нападали на слабших, а слабші чекали, коли поздихають зовсім слабосилі, аби пожерти їхні трупи. А над зруйнованим містом ширяли в зимовому небі зловісними темними цятками канюки.

Френк пошукав у пам’яті, чим би таким приємним піднести настрій дамам.

— Але декотрі будинки таки вціліли,— сказав він.— Ті, які стояли осторонь від інших і на які вогонь не зміг перекинутись. І церкви, і будинок масонської ложі теж лишилися цілі. І кілька крамниць. Однак ділову частину міста і все, що прилягає до залізниці та до П’яти Променів,— цю частину міста, на жаль, зрівняно з землею.

— Отже,— гірко зауважила Скарлет,— і той склад біля колії, що дістався мені в спадок від Чарлза, теж згорів?

— Якщо він поблизу колії, то згорів, але...— Раптом Френк усміхнувся: як то він зразу про це не подумав? — Можете втішитися, дами! Будинок вашої тітоньки Туп стоїть цілий. Трохи ушкоджений, але цілий.

— Як же він уцілів?

— Таж він цегляний і, крім того, чи не єдиний на всю Атланту під шифером. Мабуть, завдяки цьому він і не зайнявся від вогняних іскор. Та й стоїть він майже з самого краю на північній околиці міста, а там якраз пожежі не дуже лютували. Правда, янкі, що стояли в ньому постоєм, пообдирали все всередині. Вони спалили навіть плінтуси та поруччя з червоного дерева на сходах, але це пусте! Головне, що будинок як стояв, так і стоїть. Коли я минулого тижня бачив міс Туп у Мейконі...

— Ви бачили її? Як вона ся має?

— Дуже добре! Дуже добре! Коли я сказав їй, що її будинок уцілів, вона вирішила зразу ж вертатись додому. Цебто якщо цей старий негр, Пітер, дозволить їй. Чимало мешканців Атланти вже повернулося, бо в Мейконі вони не мали спокою. Шерман не взяв Мейкона, однак усі бояться, що в місто можуть вдертися Вілсонові хлопці, а це було б ще гірше за Шермана.