І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Синочку, рідний, прости! Нечистий спокусив!..
Обертався до дядьків, простягав, благаючи, руки:
— Людоньки добрі, змилосердіться! Все відвезу, все… залиште тільки душу на покаяння!..
Протасій, вражений, розтулив долоні — зерно так і посипалося на землю. Нешерет закліпав-закліпав очима: сам от-от заплаче. А Володька дзвінким од ненависті голосом:
— Пізно, дядьку, каятись почали! Раніше треба було!..
Іван перший отямився. Підхопив зламаного батька під пахви.
— Тату, встаньте! Чуєте, встаньте!.. Кому кланяєтесь?..
І той синів окрик врешті приводить до тями Оксена.
Зводиться, обтрушує коліна, довго обтрушує, аби не зустрітися поглядом із людьми, із синами, що стали свідками його ганьби. Потім іде в хату: згорблений, посивілий, байдужий до всього. У відчинене вікно чутно було сердитий голос Івана, що лаявся з Володькою, — не хотів давати під зерно ані воза, ані Мушки, — несміливий голосок Нешерета, який пробував їх помирити; згодом нерозбірливий гомін всіх разом і одноманітний, настирливий гавкіт собаки.
Згодом гомін вщух. Пролунав лише лютий вигук Івана: «Но, будь ти проклята!» Заторохтіли колеса — Оксен навіть не повернувся до вікна.
Зайшов до хати Альошка. Постояв несміливо біля дверей, тихенько сказав:
— А Іван повіз хліб у село, — і подивився на тата так, немов питав, що ж далі робити.
Оксен — ні слова у відповідь.
Повернувся Іван. Кричав на Мушку, розпрягаючи, бив її в морду, зганяючи злість. Оксен сидів, мов чужий. І коли Йван усунувся в хату, пожбурив сердито на лаву картуз, Оксен і не глянув на нього. Навіть тоді, як Іван, не витримавши, кинув докірливо батькові:
— Казав же: закопаємо в полі. Хай би спробували все перерити. Так не послухались…
Вечеряли мовчки, і більше вечеря та скидалася на поминки: не розвеселила навіть Марта, що прибігла, як тільки почула, що в Івасют знайшли хліб.
— Та не журіться, дядьку Оксене, якось перемелеться. Світ же не без добрих людей!
Оксен кивав головою, а перед очима лихою маною, чортячою примарою випливало вузьке загратоване під самісінькою стелею вікно і шматочок вилинялого неба у нього.
Другого дня, якраз перед обідом, прибіг виконавець.
— Зараз же йдіть до сільради!
«Ось воно!» — здригнувся Оксен. Звів вистраждані, аж помертвілі, очі на виконавця:
— Передай: зараз прийду.
Виконавець пішов, а Оксен став збиратися: не в сільраду — в тюрму. Поголився, надів чисту білизну, поклав у торбу шмат сала, хлібину, попрощався з синами. Вийшов у двір, якийсь уже аж не від світу цього, опустився на коліна, поцілував густий прохолодний спориш. І вже потім пішов із двору, все оглядався на хутір, бо не знав, коли його доведеться знову побачити.
Під сільрадою сиділи якісь незнайомі дядьки: хто підобідував, хто куняв, пригрітий осіннім сонечком. Біля них — міліціонер у довгій, до п’ят, шинелі, з наганом і шаблюкою при боці; вішав шаньку з вівсом коневі на морду. Тамуючи в животі неприємний холодок, Оксен зняв шапку, поштиво вклонився міліціонерові та бічком-бічком прошмигнув мимо нього в сільраду.
Ганжа сидів за столом, щось саме писав. Скрипів поржавілим пером, тикав раз по раз в чорнильницю. Часом замість чорнила виуджував якесь клоччя, тоді сердито махав ручкою, гукав:
— Діду, скільки я вам казав: доливайте чорнила!
В двері просувалася бородата голова діда Хлипавки, винувато моргала старечими вицвілими очима:
— Дак я ж доливаю, а воно усихаєть. Ніяк, Васильку, не докумекаю: чи то чорнило таке, чи то чорнильниця така… Мать, що чорнило. Воно хоть і городське, а бузинове таки лучче…
Василь досадливо махав на діда рукою: не заважайте, мовляв! І знову скрипів пером.
— Здрастуйте! — зняв шапку Оксен. — Кликали?
Ганжа звів голову, подивився на Оксена. І не було в тім погляді звичної, роками роз’ятрюваної ненависті, була тільки байдужість. Так наче Оксен уже вмер, перетворився у прах, у ніщо, і Ганжа встиг викреслити його і з серця, і з пам’яті.
— Кликав, — сказав сухим, офіційним тоном. Помітив торбину, недобре всміхнувся: — А ти, я бачу, догадливий. Сідай посидь, поки допишу…
— Спасибі! — дякує ображено Оксен. — Я вже, Василю, постою… У тюрмі вже насиджуся…
А в голові — несмілива думочка: ану ж, заперечить! Здивується, вигукне: «Що ти таке мелеш, Оксене? Яка тюрма?..»
— Що ж, тобі видніше, — вбиває останню надію Ганжа. — Хоч у ногах, як кажуть, правди немає.
І знову рип-рип пером. Маленьке перо, зламати його — раз плюнути, а дивись, яку страшну владу над людиною має! І Оксен, як заворожений, стежить за ним, боїться й дихнути, тільки облизує пересохлі губи.