І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Ганжа проглянув квитанції, звів на Оксена недовірливий погляд:
— А як знайдемо?
— Воля ваша, шукайте…
— Як знайдемо, що тоді скажеш, Оксене?
«Невже хтось підгледів?» — похолов Оксен. Та відразу ж заспокоївся: не могло того бути, Альошка ж із дороги очей не спускав!
— То, може, подумаєш та ще довезеш? — витлумачив по-своєму оте мовчання Ганжа.
— Нічого мені довозити. Коли вже не вірите… Даром, видать, тіки старався…
— Гляди, Оксене: знайдемо — пощади тоді не проси!
«Цур тобі, пек тобі, нечиста сило! — згадує ту розмову по дорозі додому Оксен. — І уродиться ж отакий бусурмило на світ божий!.. Краще б його тато отоді до смерті забили — заодно вже судили б… Господи, прости мене, грішного, що побажав смерті ближньому! Тіки який же він ближній?.. Єретик, слуга сатани, нечестивий плевел на божій ниві. А от ніхто не вирвав: ні тато, ні Гайдук. Невже і в цьому свята твоя воля, господи?..»
Прийшов додому, наказав синам:
— Глядіть же мені: прийдуть, питатимуть — боже вaс сохрани проговоритись. Враз до Сибіру відправлять!
Марту теж попередив:
— Ви ж, Марто, як знайдуть у вас отой хліб, то кажіть, що то ваше.
А в бога просив неодступно: «Господи, захисти, коли прийдуть! Одведи їхні руки, засліпи їм очі, не допусти до погибелі! Помилуй раба твого вірного, всеблагий та всемилосердний!..»
Пропечена молитвами, поснована шепотом, пливла в безвість ніч. Поглинала Оксенові палкі прохання, повні надії погляди, глибокі поклони, щирі хрести та й несла із хати. Піднімала на чорних крилах угору, до зірок, до небесної тверді, далекого бога. Мільйони оксенів б’ють одночасно мільйони поклонів, нашіптують найпалкіші свої молитви. І чи не зливаються мільйонні ті шепоти у глухий нерозбірливий шум, в якому не тільки фрази — слова жодного не розібрати? І чи не дрімає солодко під той заколисуючий шепіт старенький вже бог? Бо чим же іншим можна пояснити, Оксене, що він не відвернув оту руку, не засліпив оті очі, не спровадив лихих гостей од воріт твого двору?
Надовго, на все життя запам’ятає Оксен отой день…
Ще звечора землю окутав їдкий холодний туман: пробирав до кісток, вганяв у дрож. Чекай на ніч морозу. І ранній завчасний морозенко таки добре попорався протягом ночі: насталив трави, густо побілив памороззю дерева, прихопив ще зовсім зелене листя. Вийшов уранці Оксен і завмер: пожухле за ніч листя з тихим шелестом опадало на землю, лягало покорченими долоньками догори, наче все ще просило хоч краплинку тепла, хоч крихітку сонця. Не було ані вітру, ні жодного поруху, а листя падало й падало, зривалося із верховіття. І вже ціла злива, чорно-зелений сумний водограй проливався на землю. Дерева оголялися прямо перед очима: щойно стояли в листі, а глянув через хвилину — вже голі. Тільки поодинокі листочки з усіх сил чіпляються за віття, намагаються втриматись до сонця.
Особливо зворушила Оксена молоденька осика: скинула покірно зелену сорочку, простелила її біля ніг та й стоїть, гола-голісінька, тремтить худеньким тільцем на морозі…
Той глухий шум, невпинний той шелест переслідував Оксена й тоді, коли він повернувся у хату. Навіть страва пахла йому прив’ялим листям, і Оксен побовтав-побовтав ложкою, сьорбнув раз-удруге та й виліз із-за столу.
Непрошені гості приперлися вранці: не було, видать, їм більше роботи, окрім ходить по дворах та дратувати собак. Прийшла ціла комісія: Володимир Твердохліб, Іван Приходько, Петро Нешерет і Протасій Непідкований. Всі з щупами — довгими залізяками з припасованими трубочками на кінці, щоб можна було знайти під землею зерно.
— Ану приберіть свого пса! — замість «здрастуйте» наказав Володька. — А то встрелю!
Оксен затягнув собаку в будку, заклав дошкою, і пес озивався з-за дошки ображено й злобливо. Під отой собачий гавкіт і відбувалася подальша розмова.
— Відмикайте комори!
Володька — сама рішучість, кам’яна непоступливість. Нап’яв на себе юнгштурмівку, ще й пістолет почепив — якийсь аж чужий, якийсь мовби аж не сільський.
— Та не здумайте приховувати!
Оксен іде за ключем, застережливо кидає синові:
— Іване, дивись мені! Не здумай сваритися!
Бо в Івана очі так іскри й крешуть. Нічого не відповів батькові, вийшов за ним, ховаючи руки в кишені: пальці аж хруснули — звелись в кулаки.
Відмикав Оксен пудові замки — не слухались руки, не поверталися ключі. Злісно вищали поіржавілі дужки, щосили чіплялися за скоби. Відчиняв важкі двері з дубових дощок, розганяв світлом застояну темряву, пропахлу прілим зерном, шкіряною збруєю, сухим пилом і мишачим послідом. Показував засіки, ще недавно повні по вінця, а тепер майже порожні: зерна того горобцям на раз поклювати.