І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— І що ж ви, Овсію, надумались?
— Надумався податись аж на Херсонщину. Вичитав я у газетах, що там у куркулі пописали тих, хто більше п’ятдесяти десятин землі мав. А у мене ж було всього сорок три. От і вийду я там із куркульського стану…
— Знайомі у вас там є чи родичі?
— Які там знайомі,— аж рукою махнув Овсій. — Коли б мав там знайомих, то відразу усією сім’єю рушив би. А так сам спершу поїду, рознюхаю, що й до чого, мо’, зразу й пристроюся та й перетягну своїх потихеньку… То чи не поїдете зі мною, Оксене? Удвох воно якось веселіше…
— Чого ж мені туди їхати, як я і там куркулем буду, — жартує невесело Оксен.
— Та хто там питатиме! Розповідав мені один чоловік, що там і досі тієї землі необробленої — море! Бур’янами зароста, за руками хліборобськими голосить. То ви думаєте, дуже доскіпуватимуться, хто ви і що ви, як земельку оту обробляти зголоситесь? Та вони тіки раді вам будуть! Їх же теж по голівці не гладять, що земля, як корова ялова, марно гуляє!
«А й не питали б», — погоджується з гостем Оксен. І на мить перед ним постає спокуслива картина: він уже на Херсонщині, і ніхто про нього нічого не знає. Оре з синами свій лан, забувши, що таке страх, безсонні, повні тривожного неспокою, гірких роздумів ночі… Та видіння, спалахнувши на мить, відразу ж гасне: усім серцем відчуває Оксен, що ніколи не зважиться покинути хутір. Навіть якщо попустить господь та прийдуть його виганяти, то й тоді не зможуть викорчувати усього Оксена: не рік і не два стогнатимуть по ньому будівлі й дерева, як і він спливатиме кров’ю за ними.
— Ні, Овсію, я не поїду.
— Надієтесь, що так обійдеться?.. Не обійдеться! То раз заходилися — не відстануть, поки не доведуть до кінця. Повірте мені, Оксене. Згадаєте мої слова, та буде пізно…
— Що ж, коли на то воля божа… — зітхає покірно Оксен. — Всі під ним ходимо, як він розсудить, так воно й буде.
— Так-то так. Тіки й бог не поможе, як сам собі ради не даси…
— Будемо вже спати, Овсію, — обірвав Оксен неприємну розмову. — Вам же, мабуть, рано вставати: дорога ж не близенька…
Гість відразу ж заснув: висвистував носом, як глиняним півником, Оксен же довго не спав. Лежав непорушно, закутий у свинцеву безвихідь: і так біда, і так горе, куди не кинь — всюди клин. Заклинили його останні події — не викрутитись, не звільнитись, хіба що лишити і руки, і голову. І не знає Оксен, що жде його завтра, з якого боку стерегтися нової напасті.
Дозріває на ланах урожай — не радує серце.
Ходив на поле, розминав колоски, катав на долонях важкі золотисті зерна, запитував, куди вони потечуть із-під молотарки: у власні засіки чи в робітничо-селянську наставлену пригорщу, таку глибочезну та широчезну, що, скільки не вбухай, все одно не засиплеш по вінця!
Плодяться у кошарі, в хлівцях вівці та свині — кому вони дістануться? Бо вже ні продай, ні заріж, не спитавши сільради. Ганжа ж ночі не спить — так за пролетарською пелькою вболіває та дбає! А що в тебе, Оксене, теж є рот і в нього теж треба щось кидати, то Ганжі байдуже.
Овсій поїхав — непевність залишилася.
І надтріснутий сволок.
Цього літа жнивували Івасюти без особливої радості: обіклали їх таким податком, що як виконаєш, то навряд чи й на посів що лишиться.
— Та що ж ви, люди добрі, робите? — плакався у сільраді Оксен. — Це ж ви зовсім розорить мене хочете.
Не повірили ані словам, ані сльозам. Ще й наказали, щоб здав усе до зернини, а не здасть — під суд!
Отоді й пожалкував Оксен, що не послухавсь Овсія та не подався із ним на Херсонщину. Вийшов із сільради, п’яно хитаючись, вдарив картузом об втоптану землю: «Та будьте ж ви прокляті однині й довіку!»
— Підніміть, дядьку, картуза — пригодиться! — хтось із-за спини.
Навіть не оглянувся.
Два дні сидів у хаті, не виходячи надвір. Вже Іван казав, що пора косити, а то перестоїть, вже й Марта підходила, ласкавенько допитувалась, що готувати косарикам.
— Відстаньте од мене, хай оті його косять!
Аж на третій день відійшли сільрадівські зашпори: після обіду виніс бабку, сів клепати коси. Співала-видзвонювала сталь, і колись то була найсолодша Оксенові музика: під неї він народився, під неї зростав, із нею збирався і в могилу піти, як прийде його час. Але зараз навіть вона не приносила розради. «Все заберуть!.. Все! Все! Все!..» — злорадно дзвеніла коса. І Оксен не витримав, кинув молоток, сказав Іванові:
— Доклепай, сину, вже ти.
Пішов у стайню всипати кобилі вівса. І коли Мушка, впізнавши хазяїна, ласкаво дихнула в обличчя, довірливо поклала на плече важку голову, віддано глянула в самісіньку душу великим вологим оком, Оксен заплакав. І ті важкі сльози не принесли полегшення: капали, пекучі, на щоки, сірчаним накипом осідали на серце.