І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Аж біля млина зупинився: вітряк наче вийшов йому назустріч, наставивши крила для прощальних обіймів.
Відколи пам’ятає себе Оксен, стоїть цей вітряк як невсипущий сторож, як добрий заступник їхньої оселі. Ще маленьким привозив його сюди батько на мішках із зерном, пускав гратися на густий спориш, що поріс довколо млина. Завмерши, наслуховував Оксен, як стугонить усередині, як скриплять величезні крила, а довгі тіні од них біжать степом, женуться одна за одною в німому безперервному русі. Іноді батько виходив з млина. Всміхався скупо, питав:
— Граєшся?..
Та й знову зникав у млині.
А потім вони верталися додому на м’яких мішках із борошном, і Оксен потай тер об них долоні, обличчя, щоб бути схожим на тата. А вітряк проводжав їх високо піднятими крилами.
Виріс Оксен, змужнів, одружився, і вже його сини бавилися на спориші. А вітряк все стояв, вітряк працьовито вимахував крилами, і з-під важких жорен його лився та й лився борошняний струмочок, що ніс життя не тільки Івасютам.
Іще: в найтихіший день, коли вітер і не шелесне, коли степ аж плавиться від спеки, тут завжди дихало прохолодою, наче повівав вітерець, вітряк ледь чутно поскрипував, ледь помітно тремтів наставленими крилами.
Іще: на споришеві, які б дощі не пройшли, ніжним, ледь помітним пилком лежало борошенце…
— Тату, пішли! — одриває од споминів батька Іван. — Чуєте?
Оксен востаннє дивиться на млин, обертається, йде за синами.
Довго в степовому безмежжі виднілися три цяточки — три безсилі комахи, що ледве повзли, приплеснуті долею…
А по їхньому подвір’ї все ще снують заклопотані дядьки.
— Миколо, вулики переписав?
— Записав. Ти курей пощитай!
— Кий біс їх пощитаєш, як вони перебігають з місця на місце. Та ще усі й зозулясті! У мене уже ув очах миготить!
— А ти їх до кілочків за хвости поприв’язуй, може, тоді вже й дощитаєш! — сміється Микола.
— Я йому всерйоз, а він зуби скалить!
З хати визирає Приходько:
— Товаришу голова, що з одежею робити? Тут повні скрині — півсела одягнути!
— Переписуйте все. Оцінимо та й пустимо з торгів.
— А нам знижка буде?
— Пиши, не патякай!
— Та Володька і так увесь зошит списав. От жили люди!
У хліві вищать поросята, рохкає неспокійно льоха. Лунає звідти сердитий голос:
— Протасію! Та куди ти, чорте, преш!
— А що?
— Поросят передушиш!
— А хіба вони мої?
— Вилазь із хліва! Вилазь, заразо, бо навильником пригощу!
— От і не вилізу.
Ганжа поспішав до хліва, бо там і справді зчепляться битись. Протасія треба витурити. Бач: не мої поросята! А чиї ж?
— Були куркульські, а теперечки обчественні,— з філософським спокоєм відповідає Протасій, залишаючи хлів…
Аж увечері скінчили облік. Втомлені, але задоволені поверталися додому.
— І нажили ж добра! — все ще дивувався Приходько, — І нащо їм усе те потрібно було?
— Свого брата спитайте! — глузливо Володька.
— Е, ти мого брата не чіпай! Мій брат — середняк…
— Рідний брат куркулеві,— знову Володька.
Приходько хотів сказати щось різке, та передумав, покотив розмову по іншій доріжці:
— Василю, а то правда, що ув Англії войська без штанів?
— Без штанів? — дивується Нешерет. — То як же їм воювати, коли без штанів?
— Іще кажуть, в тій же Англії видумали літак — чотириста тисяч войська бере, — меле далі Йвар. — З амуніцією, з ружжами і на півроку харчами… То правда, Василю?
— Правда.
— Правда?! — аж зупинився Приходько: розраховував, бач, на те, що Ганжа заперечить, от за суперечкою і не помітили б, як і додому дійшли б. — Та як же він злетить?
— Злетіти злетить, а от як сяде — невідомо…
Іван замовкає, вибитий із колії, та за хвилину заводиться знову:
— Ось послухайте, що недавно в сусідньому селі трапилось. Хоронив зять тещу… Винесли її з хати, жінка побивається, голосить, а чоловік іде та й мовчить. Тоді жінка — щип його за руку: «Миколо, та чого ж ти мовчиш? Хоч для людей плач, а то ще подумають, тобі мами не жалко!» То Микола як заведе… А голос, як у бугаяки. «Ой тещо, тещо, жінчина мати, то ви ж було молоко та сир їсте, а мені сироватку дасте. То я їм, їм та ще й нап’ю-у-ся…» А жінка вже йому: «Цить, Миколо, цить, не надривай свого серця: їх все одно вже з труни не зведеш!..»
Іще щось розповідає невтомний на вигадки Йван, потішаючи дядьків, але Ганжа його не слуха: думає про своє. Прикидає і так і сяк, як розпорядитися майном Івасют. Плуги, сіялку, весь реманент передати у ТОЗ, це ясно. Не роздати на руки дядькам, а саме — у ТОЗ. Хай буде перша колективна власність. Хату, клуню, комору, сарай не можна лишити без господарського ока: розтягнуть, розберуть, і сліду не лишиться…