Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » І будуть люди
І будуть люди - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

І будуть люди

Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:

Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім’ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
1 ... 234 235 236 237 238 239 240 241 242 ... 285
Перейти на страницу:

— Старшой! Припильнуй за конем. Та дивись, щоб був порядок і таке проче.

Кидав на руки Оксенові вуздечку, зникав у сільраді. Сидів там годину чи довше (залежно від того, скільки набиралося розкуркулених), а Оксен годував коня, напував і вже звично покрикував на дядьків, відганяв цікавих:

— Ідіть собі, люди, ідіть! Нема чого тут роздивлятись!

І вже не міліціонер — він сам рахував заарештованих перед тим, як рушати в дорогу.

— Всі?

— Всі, гражданин начальник!

— А себе пощитав?

— Пощитав.

— Ну, тоді можна рушати.

«Старшування» урвалося так же несподівано, як і почалося: довівши дядьків до в’язниці та здавши їх охороні, міліціонер відразу ж забув про Оксена. Навіть не оглянувся на свого запопадливого помічника, не попрощався. І Оксен, в самісіньке серце вражений людською невдячністю, звернувся за співчуттям до дядька, на якого ще так недавно покрикував, заганяючи до гурту:

— Отак, знацця: пригнали та й кинули.

Дядько одвернувся й сплюнув.

Один бог лишився зараз Оксенові, один бог!

Розтикали їх по камерах — нагатили так, що й яблуку ніде упасти.

— Нічого, потерпите, — втішали наглядачі.— Довго тут не засидитесь.

Старожили ж (були тут і такі, що сиділи не за хліб) учили дядьків:

— Як будуть кликати на суд, то старайтесь попасти уранці. Вранці завжди менше дають…

— Чого ж це уранці?

— Бо тоді судді ще не втомлені й не такі сердиті.

— А по багато дають?

— Це залежно від м’язів. У кого шия міцніша, тому більше й навішують.

Після всіх отих розмов Оксенові приснилося, що в нього не шия — шияка: мускулиста, як у бугая. Прокинувся спітнілий од жаху, помацав шию — слава богу, така, як і була! — але вже не зміг заснути до самого ранку.

А вранці повели на суд.

Бог таки зглянувся над Оксеном: судді були ще свіжі й веселі. Навіть прокурор не встиг зарядитися нещадною люттю до класового ворога: цілував щойно молоденьку дружину, вирушаючи на роботу, і присмак того поцілунку ніяк не давав звестися прокурорським вустам, все ламав сувору, караючу лінію. І коли Оксен став перед судом, згорблений, сивий, нещасний, навіть у прокурорових очах промайнуло співчуття, і вимога покарати куркуля Івасюту пролунала не так переконливо, як належало. Може, тому й дістав Оксен найм’якшу міру соцзахисту, що її застосовували в той час до куркулів, які злісно зривали здачу хліба державі,— конфіскація майна і виселення за межі Полтавщини.

— Повезло тобі, чоловіче! — з неприхованою заздрістю казали йому ті, що чекали ще на суд.

Та Оксен не дуже тішився тим. Збираючись на волю, уже думав, як йому доведеться віддавати нажите добро, залишати хутір. І що він робитиме? Куди подінеться?..

Хто допоможе?

Може, Ганжа, який не запізниться: ночі не спатиме, щоб свого не взівати.

Як тільки Оксен повернувся додому, зразу ж припхався Ганжа з комісією викидати на вулицю. Став посеред двору не гостем — господарем. Наказує членам комісії все переписати, щоб, не дай боже, не захопили чого Івасюти з собою!

Скинувши для чогось шапку, Оксен ходить вслід за дядьками, топчеться біля них. Підходить до Ганжі, з розпукою питає:

— Василю, а мені куди подітися?

— Куди хочеш.

— Краще б мене були посадили, Василю!

— А то вже було б суддів просити.

Оксен постоїть-постоїть та й знову бреде до членів комісії, що переписують його майно. Мне шапку в руках і все немов хоче у них щось попросити, та не наважується.

Відчиняються двері — з хати виходить Іван. В усьому празниковому, не забув навіть калоші взути; так наче зібрався на гулі. От тільки вид у нього зовсім не святковий: в чорних очах злі іскри, посмикуються накусані губи. З ненавистю подивившись на Ганжу, гукав батька:

— Тату, збирайтесь та пішли!

Оксен мовби й не чує, навіть не обернувся на синів голос. Йде слідом за дядьками до стайні, Іван наганяє його вже біля дверей, хапає за плечі:

— Тату, пішли! Пішли, бо я когось тут вб’ю!..

— Бог з тобою, Іване! — отямлюється нарешті Оксен і, пронизаний страхом, що Іван і справді скоїть лихо, вже сам поспішає, аби лише подалі від ще страшнішої біди. — Клич, сину, Альошку…

Вийшли на вулицю з торбами за плечима.

— Прощайте, Василю, — востаннє звернувся до Ганжі Оксен. — Якщо не доведеться на цьому світі зустрітися… Бог, він, Василю… — Не доказав, махнув рукою, насунув на очі шапку та й побрів.

Ішов не оглядаючись, рвав за собою усе, чим був прив’язаний до цього клаптика землі, і коли б від того лилася кров, широка кривава дорога простяглася б за Оксеном.

1 ... 234 235 236 237 238 239 240 241 242 ... 285
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)