І будуть люди

Після всіх отих розмов Оксенові приснилося, що в нього не шия — шияка: мускулиста, як у бугая. Прокинувся спітнілий од жаху, помацав шию — слава богу, така, як і була! — але вже не зміг заснути до самого ранку.

А вранці повели на суд.

Бог таки зглянувся над Оксеном: судді були ще свіжі й веселі. Навіть прокурор не встиг зарядитися нещадною люттю до класового ворога: цілував щойно молоденьку дружину, вирушаючи на роботу, і присмак того поцілунку ніяк не давав звестися прокурорським вустам, все ламав сувору, караючу лінію. І коли Оксен став перед судом, згорблений, сивий, нещасний, навіть у прокурорових очах промайнуло співчуття, і вимога покарати куркуля Івасюту пролунала не так переконливо, як належало. Може, тому й дістав Оксен найм’якшу міру соцзахисту, що її застосовували в той час до куркулів, які злісно зривали здачу хліба державі,— конфіскація майна і виселення за межі Полтавщини.

— Повезло тобі, чоловіче! — з неприхованою заздрістю казали йому ті, що чекали ще на суд.

Та Оксен не дуже тішився тим. Збираючись на волю, уже думав, як йому доведеться віддавати нажите добро, залишати хутір. І що він робитиме? Куди подінеться?..

Хто допоможе?

Може, Ганжа, який не запізниться: ночі не спатиме, щоб свого не взівати.

Як тільки Оксен повернувся додому, зразу ж припхався Ганжа з комісією викидати на вулицю. Став посеред двору не гостем — господарем. Наказує членам комісії все переписати, щоб, не дай боже, не захопили чого Івасюти з собою!

Скинувши для чогось шапку, Оксен ходить вслід за дядьками, топчеться біля них. Підходить до Ганжі, з розпукою питає:

— Василю, а мені куди подітися?

— Куди хочеш.

— Краще б мене були посадили, Василю!

— А то вже було б суддів просити.

Оксен постоїть-постоїть та й знову бреде до членів комісії, що переписують його майно. Мне шапку в руках і все немов хоче у них щось попросити, та не наважується.

Відчиняються двері — з хати виходить Іван. В усьому празниковому, не забув навіть калоші взути; так наче зібрався на гулі. От тільки вид у нього зовсім не святковий: в чорних очах злі іскри, посмикуються накусані губи. З ненавистю подивившись на Ганжу, гукав батька:

— Тату, збирайтесь та пішли!

Оксен мовби й не чує, навіть не обернувся на синів голос. Йде слідом за дядьками до стайні, Іван наганяє його вже біля дверей, хапає за плечі:

— Тату, пішли! Пішли, бо я когось тут вб’ю!..

— Бог з тобою, Іване! — отямлюється нарешті Оксен і, пронизаний страхом, що Іван і справді скоїть лихо, вже сам поспішає, аби лише подалі від ще страшнішої біди. — Клич, сину, Альошку…

Вийшли на вулицю з торбами за плечима.

— Прощайте, Василю, — востаннє звернувся до Ганжі Оксен. — Якщо не доведеться на цьому світі зустрітися… Бог, він, Василю… — Не доказав, махнув рукою, насунув на очі шапку та й побрів.

Ішов не оглядаючись, рвав за собою усе, чим був прив’язаний до цього клаптика землі, і коли б від того лилася кров, широка кривава дорога простяглася б за Оксеном.