Ґарґантюа і Пантаґрюель

Гіппократ написав окрему книгу під назвою Про вигляд зразкового лікаря (Ґалієн додав до неї учений коментар), в якій радив лікареві (навіть згадавши в ній про нігті) нічим не ображати свого пацієнта, усе в лікарі — жести, обличчя, одяг, слова, погляди, манера обстеження — повинне подобатися і бути приємним недужому. Щодо мене особисто, то я саме так і роблю і трактую так тих, кого я лікую. Мої колеги теж роблять так само, ось чому, мабуть, за це нас називають шарлатанами з довгими руками і великими ліктями, якщо вірити йолопським доказам і несвітській логіці цих двох шукачів нужі у соломі.

Ба більше. Ми сидимо маком над уривком із шостої книги Про епідемії нашого батька Гіппократа і досі думаємо й гадаємо, чи справді лікар з міною похмурою, понуркуватою, брезклою, неприємною, невдоволеною засмучує хворого, а лікар з міною веселою, безжурною, погідною, щирою, усміхненою радує його. Проте все це доведено і цілком безперечне. Але звідки береться така журба чи радість: від враження хворого, який бачить поводження лікаря, чи від світлих або каламутних, веселих чи меланхолійних токів, які передаються від особи лікаря до особи хворого, як це вчать філософи школи Платона і Аверроеса.

А оскільки викликати мене до всіх хворих, доглядати мені всіх хворих неможливо, то які чорні думки можна було б у людей зболених і стражденних прогнати, якої б утіхи зазнали б вони у мою відсутність, не ображаючи при цьому ні Бога, ні короля, ні іншого кого, якби ці веселі книги читали?

Тепер, коли на ваш суд і наказ ці обмовники і наклепники схоплені і полонені старими кватирами місяця, я прощаю їх. А проте нам не до сміху, коли ми бачимо цих старих сноходів-місячників, чи то прокажених, чи то содомлян, а то й заразом і прокажених і содомлян, як вони гасають полями, трощать лавки, скрегочуть зубами, розбивають шибки, б'ють брук, вішаються, топляться, кидаються і віються, не озираючись, до всіх чортів, скоряючись силі, потузі і моці місячних кватир, які в їхніх довбешках панують: першій (новаку), другій (підповні), третій (гнилій або гнилуші) і четвертій (темній). Стосовно ж їхньої зловорожости й самозванства, я вчиню так, як учинив Тимон Мізантроп невдячним атенцям.

Тимон, обурений невдячністю атенського народу щодо себе, явився одного дня на міську агору, вимагаючи прийняти його у справі, пов'язаній з громадським майном. У відповідь запала мовчанка, всі чекали, що він скаже щось дуже важливе, бо вже багато років він не приходив на раду, цурався всякого спілкування і жив відлюдьком. Він заявив їм так: «По той бік мого потаємного саду, під муром, росте велика, гарна і рясна смоковниця, до якої ви, панове атенці, коли вас, чоловіків, жінок, молодиків і правичок, охоплює розпач, занадилася приходити, щоб на відлюдді вішатися і вдавлюватися. Отож попереджаю вас: для впорядкування свого дому я поклав собі за тиждень зрубати цю смоковницю; ось чому, якщо комусь із вас у всьому місті захочеться вішатися, то хай він поквапиться: потому як цей призначений рішенець мине, вам більше не трапиться ні місця такого затишного, ні дерева такого зручного». І ось за його прикладом я закликаю цих диявольських клепачів, щоб вони всі вішалися в останню кватиру нинішнього місяця: я їх забезпечу саванами. Призначаю їм і місце для вішання: між півднем і Фаверолем. На молодику вони вже такого гарного прийняття не дістануть, і доведеться їм купувати самим на свої гроші вірьовку і вибирати дерево для вішання, як вибирала його куртизанка Леонтія, оклепана таким ученим і красномовним Теофрастом.