Капітани піску. Габрієла

Насіб також ходив до підніжжя пагорба подивитися, як оточують місцевість. Він розповів новину Габрієлі і доні Армінді, які ще не знали причини переполоху.

— Хотіли вбити префекта Ітабуни, полковника Арістотелеса, але тільки поранили. Він зараз перебуває у лікарні, майже на грані смерті. Кажуть, діяли люди полковника Раміро Бастоса, або Амансіо, або Мелка, а втім, це однаково. Жагунсо заховався десь на пагорбі. Але йому не втекти — за ним полює понад тридцять чоловіків. І коли його впіймають…

— Що тоді? Його заарештують? — зацікавилася Габрієла.

— Заарештують? Виходячи з розмов, його голову відвезуть в Ітабуну. Навіть комісара поліції прогнали.

Комісар у супроводі солдата з'явився з боку порту, звідки стріляв негр. Озброєні люди охороняли дорогу на пагорб. Комісар хотів по ній пройти, але йому не дозволили.

— Тут не ходять.

Комісар був у формі з лейтенантськими погонами. Йому заступив шлях самовпевнений молодик з револьвером у руках.

Лейтенант запитав:

— Ви хто, сеньйоре?

— Я секретар Ітабунської префектури, Амеріко Матос, коли це вас влаштовує.

— А я комісар ільєуської поліції. Я мушу заарештувати злочинця.

Поряд з юнаком стояло п'ять жагунсо з гвинтівками.

— Заарештувати? Годі жартів! Якщо ви хочете когось заарештувати, вам немає рації видиратися на пагорб. Заарештуйте полковника Раміро і цю наволоч Амансіо Леала та Мелка Тавареса або, нарешті, хоча б Лойріньйо. Вам тут нічого робити, у вас вистачить справ у місті.

Він подав знак, жагунсо підняли гвинтівки. Молодик докинув:

— Пане комісаре, йдіть краще своєю дорогою, коли ви цінуєте власне життя.

Лейтенант хутко озирнувся. Солдат уже зник.

— Ну, ви ще мене взнаєте, — лейтенант повернувся назад:

Всі стежки, що вели на пагорб, охоронялись. А було їх три: дві з боку порту і одна з боку моря, де стояв будинок Насіба. Понад три десятки жагунсо з Ітабуни та Ільєуса обшукували пагорб, прочісували ріденькі чагарники і гаї, заходили до помешкань бідняків і перекидали там усе догори дном. Чутки ставали дедалі тривожнішими. У «Везувії» щохвилини з'являвся хто-небудь з черговою новиною. Розповідали, що поліція охороняє садибу полковника Раміро, де замкнулися сам полковник, його сини і найвідданіші друзі, в тому числі Амансіо і Мелк. Але все це виявилося вигадкою, бо Амансіо завітав до бару за кілька хвилин після розповіді, а Мелк взагалі не приїздив з плантацій. Двічі поширювалась чутка про смерть Арістотелеса. Казали, буцімто Мундіньйо попросив допомоги у полковника Алтіно Брандана і послав своє авто по Рібейріньйо. Чутки, одна безглуздіша за іншу, поширювались протягом кількох хвилин і одразу ж змінювались новими.

Поява Амансіо викликала здивування. Як завжди, своїм м'яким голосом він мовив: «Доброго вечора, сеньйори!», підійшов до стойки, попрохав коньяку і поцікавився, чи немає партнерів для покера. Партнерів не виявилося. Амансіо пройшовся поміж столиками, перемовився кількома словами з деякими відвідувачами, і всі відчули, що полковник кидає виклик тим, хто звинувачує його в замахові на Піреса. В його присутності ніхто не осмілювався завести мову про пригоду. Амансіо попрощався і, вийшовши з бару, рушив вулицею полковника Адамі до садиби Раміро.