Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– I щоб потiм губ-губ кричав? – згадав подiльську примовку про гриби
– Не кричатимете. Дiвчата мої почали у листi пекти гриби, а потiм, дивiться, така догадка їм прийшла…
– Яка? – одночасово запитали Iван Васильович i Марко Григорович.
– Пiзньої осенi згромадити i спалити листя. Скiльки тодi попелу в нас буде, та й шкiдникiв поменшає.
– З-пiд самого носа перехопили iдею. Форменi непосиди, – похитав головою Марко Григорович.
– Молодцi вашi дiвчата, Марто Сафронiвно, – прямує до гомiнкої бригади Кошовий. – Цю думку треба в широкий свiт пустити.
– Прямо з-пiд самого носа вихопили iнiцiативу, – нiяк не може заспокоїтися пасiчник. – Бiльше думати почали люди про колгосп.
– I щоразу про нове думають.
Марко Григорович допитливо поглянув на Iвана Васильовича. Але той рiвно закiнчує думку:
– Це тому, що колгоспне життя уже твердо увiйшло в наш побут.
Сонце сiдає в пурпуровi хвилi дiбров; долини дихнули туманом, засмiялися синi дороги, кличучи колгоспникiв у село.
Пiзнiм смерком повертається додому Олександр Петрович Пiдiпригора. Усе його тiло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою. Вiн таки засiяв ранiше строку усю осичину, i значимiсть зробленого дiла хороше вляглася в його душi.
На подвiр'i стоїть безтарка, наповнена яблуками.
– Олександру Петровичу, привезли вам трудоднi! – гукає чубатий їздовий. – Багата осiнь прийшла в цьому роцi.
– Самi зробили її багатою, – статечно вiдповiдає Олександр Петрович, – постаралися i зробили.
Розвантаживши безтарку, вiн тихо входить у хату. З кiмнати чути дзвiнкий голос його мiзинчика Лiди, ученицi сьомого класу. Батько спочатку з приємнiстю дослухається до бiгу слiв, а потiм починає все бiльше хмуритися. «Що вона таке страшне читає?» – уже сердиться Олександр Петрович.
«Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь нього видко обом – i Андрiєвi, i Маланцi – як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани. Йдуть та й iдуть, чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлi вiдбились од свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй безвiстi…»
Олександр Петрович бiльше не може витримати.
– Лiдо, ти що це читаєш менi?
– Книгу.
– Сам знаю, що книгу. А що це за книга?
– Хрестоматiя. Урок по нiй задали.
– Як урок!? – обурюється батько.
– Просто урок. Напам'ять треба вивчити.
– I навiть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? I що це за осiнь така… неправильна?
– Дореволюцiйна, – смiється Лiда.
– Дореволюцiйна. Так би ти й зразу сказала. Тодi все правильно, – заспокоюється Олександр Петрович i трохи нiяковiє, що не знав такої книги. – А про нашу колгоспну осiнь ви вчили урок?
– Нi.
– То вже зовсiм погано, – хитає головою батько. – Ти перекажи вчительцi, щоб сперва про нашу осiнь уроки вивчали. Дореволюцiйна й почекати може.
– Учителька нам сказала, щоб ми самi склали твiр про осiнь.
– От i напиши толково.
Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освiтленi мiсяцем пишнi червонi жоржини. По шляху поспiшають у вiнках ясного свiтла машини, вулицями ще поскрипують наповненi яблуками безтарки, а з усiх кiнцiв села розтiкаються свiжi, соковитi голоси:
До комунiзму ясних лiт
Високий гордий наш полiт.
До батька пiдбiгає Лiда, вiн пригортає її мiцною рукою, ! так вони стоять обоє в прозорому сяйвi, неначе вилитi з бронзи. Бiля них, розсипаючи смiх, легкими i радiсними кроками проходить молодь вечiрньої школи. У їхнiх, так по-юнацьки впевнених, голосах широко розлилися завзяття, пориви, надiї. Якими огнями горять їхнi розумнi очi, якою любов'ю переповнено їхнi безкраї серця!
– Комсомольцi йдуть, – тихо шепче Лiда i поправляє на грудях пiонерську краватку.
– Комсомольцi, їх по ходi пiзнаєш. Як весна прямують… Ось про яку осiнь пиши, дочко.
Мiсяць пiдiймається вище. Все меншає тiней. Червонi жоржини сильнiше мерехтять росами. Чiткiшають далi i спiви.
Осiнь.
Золота осiнь.
КНИГА ДРУГА. ВЕЛИКI ПЕРЕЛОГИ
Частина перша
I
Пiд iскристим пiвднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким, туго натягнутим луком у високi жита, що вже заквiтували на все поле. Сизуватий колос, затиснутий з двох бокiв списами остюкiв, перегойдує на тонких бiлих ниточках жовто-зеленавi палички квiту.
Не жалкуючи, що вiдмовився поїхати на прогулянку до городищанських лiсiв, Дмитро увiйшов у голубi жита, i вони прикрили його прогрiтими хвилями Навiть не ворухнеться бiля кореня вузлувате, свiтлiше стебло, а колос, викупаний сонцем, вклоняється нивi, то темнiючи, то просвiтлюючись. Якi неповторнi шерехи випрядає нива; вона стрепене дужими i м'якими крилами i до самого обрiю летить, то враз вiдкинеться назад, стихне, як пiсня.