Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Дiди порiвнялися з бригадирами.
– Варивона, хрещеника мого, всюди побачиш, – поздоровкався невеличкий, рухливий Побережний, швидко подаючи коренисту прив'ялу руку.
– Бо ми такi людi, що навиду, в затiнок не ховаємося, – в тон йому вiдповiдає Очерет, а сам пильно стежить за сухим, наче волоський орiх, обличчям Побережного: чи не пiдготував старий якоїсь каверзи?
– Хвалила себе гречана каша, що добра вона з маслом.
– А вам без масла бiльш подобається? От кого б я, значить, директором маслозаводу призначив.
– Це щоб я iнспектором не був? – береться хитрими зморшками обличчя Побережного. – Що там у тебе коло лiсу робиться?
Варивон насторожується. А спокiйний доброзичливий Киринюк уже вгадує думки бригадира i спiшить заспокоїти його:
– Порадували ви нас, бригадири… Iдеш стежкою, а колос, наче лiс, нависає над тобою. Славнi поля. – Розумнi, червонi вiд ковальського вогню очi старого ворухнулися в обвислих сiтках зморщок.
– Не перехвали Варивона, вiн i сам себе не забуде, – обiзвався Побережний.
– Так уже й не забуде, – наче нiяковiючи, вiдповiдає Очерет.
– Так що ж у тебе поруч з просом росте? – допитується Iванишин. – Чумиза?
– Чумиза, дiду.
– То хай росте на здоров'я… А озимина, вiрне слово, небувала. Слово, дане партiї, Сталiну, виконають нашi люди, – любовно говорить Киринюк, i його пропеченi, всi в шрамах i рубцях руки бережно гладять нiжне стебло.
– Напевно виконають, – погоджується Побережний. – Та й пiшли, хлопцi. Подзвонимо Iвану Васильовичу, хай i вiн порадується з нами.
– Може Генадiю Павловичу Новикову, другому секретаревi, подзвоните? – серйозно запитує Вариюн.
– I Генадiю Павловичу скажемо. Ми навiть у гостях в нього були. Про врожай i мiжнародну полiтику розмовляли… i третього секретаря не обминемо. У нас усе по порядку робиться… – I вже по-змовницьки Побережнiй додає: – Бач, як Варивоновi жайворонки розспiвались над полем.
– Чого ж їм не спiвати? Дозволяю. Бo є над чим i птицi повеселитися, – одвiв од себе удар Очерет.
Навколо заяснiли усмiшки, i дiди поволi пiшли понад лугом.
В село Варивон, Дмитро i Василина поверталися разом. Коли пiдiйшли до молодого, всього в квiтах, парку, назустрiч їм вибiгла Нiна, дочка Марти. пї засмагле з смiливими рисами обличчя було сповнене радiстю, захватом.
– Варивоне Iвановичу, Дмитре Тимофiйовичу, ви скульптури не бачили?.. От ходiть, ходiть подивiться! – обернулась, i двi важкi коси гойднулися на її ще вуглуватих плечах.
Посеред парку, бiля басейну, оглядаючи твiр столичного скульптора, тиснулося багато колгоспникiв: Перше, що вразило Дмитра, – був образ матерi. Вона, осмiхнена, трохи вiдхилившись назад, наче щастя й надiю, гордовито тримала на руках сповите немовля.
– Варивоне Iвановичу, як вам? – довiрливо торкнулася його руки Нiна.
– Хороше, дiвчино, i добре, що вона не смiється, а тiльки посмiхається.
– А чому, Варивоне Iвановичу?
– Так мiцнiше її розум i життя показано, – а потiм напiвжартома додав: – От твiй образ уже скульптор iнакше лiпитиме, ти нове поколiння, яке в радiснi часи на свiт народилося.
Додому Дмитро прийшов надвечiр, коли бджоли живими клубками притишено бринiли бiля вiчок розпарених вуликiв. За густою зеленню дерев i кущiв порiчок почув дзвiнкi голоси Андрiя i Ольги. Хотiв спочатку пiти до дiтей, але роздумав i лiг на траву бiля яблунi. Навскiсне сонячне промiння золотiло верховiття дерев, крiзь листя просвiчувались обриси яблук i груш.
– Розкажи менi казку, Андрiю, – попросила Ольга.
– Тобi тiльки казки в головi, – розважливо вiдповiв.
– Бач, який ти добрий. Усi кажуть: у вашiм класi нiхто краще за тебе не розповiсть. А тобi для мене жаль щось розказати. Чуєш, розкажи, Андрiю. То я тобi книжку нову дам почитати.
– Яку?
– Гарну. Менi пiонервожата дала. Розкажи, Андрiю.
Замовкло за кущами. На саблуку переливчасте заспiвала iволга i, вiйнувши гарячим пiр'ям, перелетiла на друге дерево. I легко, наче продовжуючи пiсню iволги, задзвенiли срiбнi ноти дитячого чистого голосу.
– Колись у давню давнину на нашу рiдну землю нападали турки i татари. Де тiльки проходили вони, там залишалась одна пустка, бо людей вони убивали або забирали в полон, малих дiтей топтали кiньми, а села палили лютим вогнем, як фашисти в Iспанiї.
Тодi на нашiм Подiллi, коло Бугу на кручi, де тепер каменоломнi стоять, жив брат Iван iз сестрою Яриною. Жили вони у великiй дружбi, бо нiкого в них не було з рiднi – всiх турки порубали. Поїхав одного разу брат у лiс на полювання, а сестра залишилася поратися дома. Коли дивиться вона – аж чорна хмара заступила сонце. Кинулась дiвчина в двiр, а до хати чорнiше чорної хмари мчить орда. Метнулась утiкати, побiгла понад кручею; гострий камiнь до самої костi рiже бiлi ноги дiвчинi, колючi кущi розривають руки, рвуть буйнi коси, що плечi встелили; а дiвчина бiжить, та несила втекти вiд погонi.