Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Господарi, повертайте рiку на поля! – звiдкись долiтає владний i стурбований голос Степана Кушнiра.
Внизу загудiли мотори, i вода схвильованим контральто почала пiдiйматись по нагрiтих трубах, перехлюпнулась на ниви i зашумiла зеленими подолками по усьому полi, не оминаючи нi одної стеблини… I щасливий колос на всi боки поклонився людинi…
– Вставай, Льоню. Свiтає!
XXXIV
Осiнь. Золота осiнь.
В ясному, чутливому небi бiлоснiжними айстрами пропливають хмари; на деревах чiткiшає рiзьба пурпурових узорiв, а всi дороги дивовижно пахнуть свiжим зерном i яблуневим повiвом. Ранки стоять наче вино. I Кушнiревi приємно бачити, як на шляху, з-пiд самого сонця, чорними веселими краплинами одриваються машини i, збiльшуючись, летять живим пунктиром до села.
Давно вже виконано першу заповiдь перед державою; уже гарячi трудоднi повновiсно вляглись в засiках колгоспника червленою пшеницею, самоцвiтами гречки, сипким бiсером проса. I Кушнiр тепер з хвилюванням стрiчає машини; на них похитуються усипанi живицею сосновi дошки, сiрiє згустками туману цемент i червонiє полуницею дзвiнка цегла.
Молодi бiлозубi шофери, смiючись, молодцювате пролiтають бiля свого голови i повертають до просвiтленого Бугу.
«Орли», – любовно проводжає очима Кушнiр своїх комсомолят i довго вагається: чи пiти на будiвництво електростанцiї, чи до сiячiв. Воно i незручно знов повертатися до рiчки, але ж при розвантаженнi ще може щось трапитись. Кушнiр явно обманює себе: знає – все без нього буде гаразд, але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто повертає до Бугу. I хай тепер попробує який-небудь скалозуб пирхнути, що голова днює i ночує на будiвництвi! Чортовi непосиди. Знайдуть яку-небудь слабiсть у чоловiка i вже будуть переморгуватися i непомiтно кривитися при ньому, поки щось нове не вiдшукають. А про лампочку у вазi вже навiть в районi знають. Певне Борис Зарудний роздзвонив по усiх усюдах. Вертун нещасний. Та премiю доведеться видати хлопцевi: не працює, а творить.
Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камiнь. В цi радiснi звуки вплiтається шум машин, спiв течiї, плескiт весел, мелодiйна мова, i з обличчя Кушнiра змивається заклопотаний вираз. Вiн уже не помiчає, як будiвники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересмiхуються мiж собою, говорять про якiсь магнiтнi хвилi, що впливають на декого з начальства.
– Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? – крiзь задуму схоплює заплутану нитку жарту.
– Про який там магнетизм? – . спочатку нiяковiє Борис Зарудний i зразу ж веселiє: – Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивiсть намагнiчення, яку має вся земна куля,
– I твiй язик, – серйозно додає Кушнiр.
Навколо вибухає неймовiрний регiт. Одначе Борис не розгублюється – вiн знає, чим можна вразити Кушнiра.
– Степане Михайловичу, через шiсть днiв ми з деривацiйним каналом покiнчимо.
– Як через шiсть днiв!? – радiє i робить вигляд, наче нiчого не знає про новi намiри молодi.
– Покiнчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано!
– Так нещодавно ж були iншi розрахунки?
– То нещодавно. А це сьогоднi! В соцзмаганнi ми ростемо по геометричнiй прогресiї.
– Ну, спасибi, молодята. Порадували старого. Будiвники з Багрина здорово обiгнали нас?
– Нi, майже рiвно iдемо.
– Майже рiвно? Це добре. А от коли б нашу рiвну лiнiю вище, вище, соколом пустити? Стрiлою!
– Тяжкувате буде, – завагався Прокопчук, – там ранiше почали роботу.
– Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! – поспiшно говорить Кушнiр.
– В Багринi бiльшi можливостi мають. У графiку вище нас стоять.
– Сонце має бiльшi можливостi, анiж мiсяць. А восени, дивись, мiсяць вище сонця пiдiймається! – згарячу хапається Степан Михайлович за перший, що надбiг, образ.
Навкруги заряснiли усмiшки.
– Подумаємо, – рiшуче говорить Зарудний.
– Варто, варто подумати, – прямує до мулярiв. В цiй роботi Кушнiр знає толк; мiцнi пальцi його так бережно й умiло ходять бiля камiння, наче це не брили, а теплi клубки сiрих ягнят.
Високий день стоїть над зарiччям, i гомiн будiвництва котиться аж до окрайцiв бузкового небосхилу.
Не минає i кiлькох днiв, щоб на будiвництво не заглянув Iван Васильович Кошовий, i тодi Кушнiр розцвiтає усмiшкою, на диво схожою на усмiшку деяких колгоспникiв, коли тi стрiчають голову бiля рiки. Iван Васильович завжди приїжджає в обiдню перерву або надвечiр, перед закiнченням роботи. Тiсним колом обступлять його колгоспники, жадiбно ловлять кожне слово i про великого Сталiна, i про мiжнародне становище, i про електрифiкацiю, i про стахановський рух, i про досвiд передовикiв, i про новинки в лiтературi. Буває, вечiр прихилиться до селян, похолодiє камiнь, всiваючись росою, а тепла задушевна розмова розкриває новi обрiї, сповнює гордiстю серця i наснажує новою силою руки. Цi серця i руки не просто орють поле, мурують камiнь – вони вкладають свiй труд, любов i надiї в основу величної будови комунiзму.