Велика рiдня

На четверте лiто знову попав брат на те мiсце, де колись вперше побив ворогiв. Пiдiйшов до молодої гiнкої берези, щоб зрубати її. Тiльки намiрився шаблею, а береза заговорила до нього:

– Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця береза бiла – це моє тiло, а трава шовкова – моя буйна коса, а чорний терен – мої карi очi…

Замовк Андрiй, i пiсля довгої мовчанки з жалем обiзвалась Ольга:

– Коли б не почав братiк попасати коня, а переправився через рiчку, то й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу, Андрiю?

Авжеж, так, – здивовано погодився брат, не сподiваючись, що Ольга зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усмiхнувся: ця Ольга завжди що-небудь скаже несподiване. О, вони в нього обоє до науки охочi, буде толк… Аби тiльки спокiйно в свiтi було, та щось не схоже на спокiй, – задумавсь.

А в душi ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високi кручi i замучена дiвчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев i любовним зором зупинився на Андрiєвi, що був, як казали, увесь у батька – i з лиця, вдачi.

– Пiшли, дiти, до хати.

– Таточку, а де ви були? – кинулась Ольга до нього.

Андрiй пiдвiвся i спокiйно, розумними, трохи сумовитими очима подивився на батька.

– На полi, дочко. Жито там наче гай стоїть.

– А чого ж мене не брали з собою?

– Щоб не плуталась пiд ногами, – промовив за батька Андрiй. – Заблудишся в житi – хто тебе вiдшукає?

– Не бiйся, хто схоче, той вiдшукає i на самому краю свiту, – гордовито пiдвела голову, як справжня наречена: i цi слова, i манеру триматися вона вже встигла перехопити вiд врослих дiвчат.

На подвiр'ї бiля квiтника поралась Югина, до неї напiвзаплющеними устами тягнулися барвистi квiти. З легким усмiхом подивилась жiнка на дiтей, чоловiка.

– Давно з Городища приїхала?

– Нещодавно, Марко Григорович i Соломiя привiт передали тобi, запрошують до себе, – подивилась на Дмитра. I той голубий погляд, не вицвiлий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять рокiв тому.

У хатi коло вази з квiтами лежав невеличкий, очевидно Вiд пiстолета, набiй; по ньому корiнчиком покрутився розбухлий слiд iржi. На обiдку бiля капсуля двома мурашками чорнiли чужi лiтери.

– Югино, звiдки ця погань взялась?

– В Городищi знайшла, – вiдповiла безтурботно, а Дмитро Замислився.