Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Сьогоднi ж Iван Васильович забарився. Давно Полiкарп Сергiєнко повiдомив Кушнiра, що машина секретаря райпарткому промчала шляхом до села.
«Напевне, пiдманув, а тепер посмiхається собi в куцi вуса», – починає сердитися голова на Полiкарпа, знаючи вдачу луговика.
Одначе Сергiєнковi й на думку не спадало посмiятися з Кушнiра. Iван Васильович, проїхавши селом, повернув на колгоспну пасiку.
У тiнистих лiсах просiвався сонячний дощ; по його тремтливих, золотистих струмках тихо опускалися на землю крихiтнi човники листу. З дубiв та чагарникiв звисали грона дикого хмелю, нiжний аромат переснував усе повiтря.
Марка Григоровича у хатi не було. Над вiкнами смiялися разки зубастої кукурудзи, бiля призьби грiлися на сонцi мiшки з чорним дрiбним насiнням синяка. Iван Васильович догадався, що старий пасiчник обсiває «ледащу осичину» – пiскувату пiдлiсну дiлянку, де нiчого, крiм убогих кущикiв осики, не росло. Садом попрямував до узлiсся. Незабаром до птичого щебетання почав просочуватися вiдгомiн розмови. З-за дерев замаячiли людськi постатi, конi, сiвалка.
– Марку Григоровичу, ти знову про пасiку думаєш? – розкочується густий смiх. Бiля пасiчника стоїть кремезний Олександр Петрович Пiдiпригора.
– А чого ж? Про пасiку.
– I не надокучить про одне й те ж саме думати? , – Я ж кожен раз про нове думаю.
– Оце до дiла сказав, – схвально промовив Пiдiпригора. – Так нас Iван Васильович учить: кожен раз про нове думати, щось нове шукати i знаходити.
– Аякже. Сам помiркуй: ранiше увесь вiск церкви пожирали, повiтря чадили ним. А тепер наша продукцiя сорокома течiями розтiкається в сорок видiв народного господарства. Iнтересно? Значить, не обгородилося пасiкою i лiсами моє життя, не чадить плаксивою свiчечкою. Та нащо тобi краще: поглянеш у небо – летять самольоти, а в тебе серце спiває, бо твiй вiск i авiацiї служить… Iван Васильович якось говорив: у нас в Радянському Союзi бджiл бiльше, нiж у Сполучених Штатах Америки, Японiї i Нiмеччинi, взятих разом.
Радiсно?
– Радiсно, – погоджується Пiдiпригора.
– А простий собi дiд Синиця хоче, щоб у нас було бджiл бiльше, анiж у всьому свiтi… Оця казка, що про медовi рiки говорить, впритул пiдiйшла до колгоспної пасiки. Звiдси вона справжнiми рiками потече. к тут над чим подумати?
– к, Марку Григоровичу. Тому й синяк ciєтe?
– Тому й сiю Вiн на цьому пiщанику десять рокiв менi ростиме, фацелiю ж щороку треба сiяти . Зруби ж ми липою засадимо Гектар липи шiстнадцять центнерiв меду дає.
– Сто пудiв? – вражено вигукнув Олександр Петрович.
– Сто пудiв! От тобi й нова медова рiчка. А ти говориш, що я про одне й те ж саме думаю Коли в чоловiка думки на одному мiсцi крутяться – це вже не чоловiк, а карусель.
Смiх покотився узлiссям. Забряжчала штельвага, i сiвалка рiвно пiшла понад лiсом.
Марко Григорович перший побачив Iвана Васильовича. Зрадiв, заметушився i зразу ж повiв секретаря райпарткому до питомника. Молодi волоськi орiхи рiвними зеленими рядками вiдбiгали од пожовтiлого саду. Осiнь не торкнулася нi одного листка памолодi. Густий орiховий настiй пiднiмався над теплою землею i з'єднувався з хвилями прив'ядаючих лiсових сокiв.
– Марку Григоровичу, тепер видно вам орiховi шляхи, рiвнi, широкi, врожайнi? – ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи багрець i позолоту дiбров, поспiшають у поле духмянi дороги.
– Видно, Iване Васильовичу. I досi дякую за науку товаришу Маркову… Поїхав чоловiк од нас, а слiди його живими дорогами пiдiймаються. Нiяким вiтрам їх не здути, нiяким зливам не змить. От в чому сила чоловiка.
– Бiльшовика, – коротко промовив Iван Васильович.
– Бiльшовика… Орiховi шляхи! Не сiра осiння голизна, не плакучi ниточки вербицi, а гiллястi врожайнi шляхи Яка то розкiш!
– Не розкiш – життя наше. Багате, красиве, радянське Дiвчата приносять пiсню в лiсовий сад, i ласкава задумана осiнь стає молодшою. В плетенi з червонолозу кошики влягається золотистий пармен, соковита з краплинками ластовиння дубiвка.
Марта Сафронiвна, нiяковiючи i червонiючи, вiтається з секретарем райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорiдна, мов погожа осiнь
– Що нового, Марто Сафронiвно?
– Урожай збираємо . Дiвчата мої на обiдню перерву ходили в лiс по гриби.
– Назбирали?
– Багато. Може зготувати вам на багаттi? Щоб димом i лiсом пашiли?