Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Воно скінчилося ще перед тим, як почалося, - промовив дідусь, розкручуючи гвинт винного преса. - Я нічогісінько не пам’ятаю, хіба тільки якусь там нову траву, що її не треба косити.
- Ти жартуєш!
- Ні, хлопці, ні. Колись ви й самі пересвідчитесь, що під старість дні немовби розпливаються... їх уже не відрізняєш один від одного...
- Та де! -заперечив Том. - Ось цього тижня я в понеділок катався на роликах в Електричному парку, у вівторок їв шоколадний торт, у середу впав і розтягнув сухожилок, у четвер зірвався в яру з виноградної ліани - он скільки всякого за один тиждень! Та й сьогодні - цей день я теж запам’ятаю, бо на деревах уже почало жовкнути й червоніти листя. Скоро воно засипле весь лужок, ми позгрібаємо його в купи й плигатимемо на них, а потім спалимо. Ні, цього дня я ніколи не забуду! Завжди пам’ятатиму його, я певен!
Дідусь подивився вгору, де за підвальним віконцем шелестіло на холоднуватому вітрі вже торкнуте осінню листя дерев.
- Ну звісно, пам’ятатимеш, Томе, - сказав він. - Неодмінно пам’ятатимеш.
І, залишивши у підвалі просякнуте м’яким світлом кульбабове вино, всі троє вийшли надвір, щоб справити останні літні обряди, бо відчували: це завершальний день чи, власне, вже вечір. А коли почало сутеніти, вони згадали, що ось уже два чи три дні о цій ще не пізній годині всі сусідні веранди стають безлюдні. І в повітрі з’явився якийсь інший, сухіший дух; і бабуся натякала, що краще б замість чаю з льодом попити гарячої кави; і скрізь зачинялися вікна, в яких тріпотіли білі завіски; і холодне м’ясо за вечірнім столом поступалося місцем гарячій печені. З веранд зникли москіти, а коли вже й вони здалися, то війні з Часом справді настав кінець, і людям також не лишалося нічого іншого, як покинути поле бою.
І ось тепер, як і три місяці тому, - чи, може, три довгих століття? - Дуглас, Том і дідусь стояли на чільній веранді, що порипувала, наче сонний нічний корабель на легких хвилях, і втягували в ніздрі повітря. Хлопцям здавалося, ніби кістки їхні, що на початку літа були наче зелені стебла м’яти й гнучкі пагони солодцю, стали тепер грубі, як слонові ікла, й крихкі, як крейда. Та найперше холодний подих осені дався взнаки дідусевим кісткам - так ніби чиясь незграбна рука вдарила по зжовклих басових клавішах старого піаніно, що стояло у вітальні.
Наче стрілка компаса, дідусь повернувся лицем на північ.
- Мабуть, - сказав він, трохи повагавшись, - ми вже не виходитимемо сюди ввечері.
І вони втрьох відчепили ланцюги від кілець під стелею веранди й занесли до гаража схожу на старі, пошарпані ноші лаву-гойдалку, а за ними летіли перші сухі листки, зірвані вітром з дерев. Чути було, як у бібліотеці бабуся шурує кочергою в камінному димоході. Від раптового подуву вітру забряжчали шибки у вікнах.
Дуглас востаннє прийшов ночувати в склепінчасту вежу великого будинку, над кімнатою дідуся та бабусі. Того вечора він записав у своєму блокноті:
“Усе тепер іде задом наперед. Як ото в кіно, коли стрічку крутять не в той бік і люди вискакують з води назад на вишку. Настає вересень, отож зачиняй вікно, що ціле літо стояло відчинене, знімай тенісні туфлі й назувай важкі черевики, які закинув кудись у червні. Тепер люди мерщій тікають у теплий дім, наче зозулі назад у годинник. Ось іще хвилину тому на веранді було повно людей, і кожен хотів перекричати інших. Аж глядь - двері захряснулись, голоси вмовкли, і тільки листя падає і падає з дерев”.
Він виглянув з високого вікна на околицю, де в річищах струмків сіріли, мов висхлі смокви, здохлі цвіркуни; подививсь на небо, де скоро вже під жалісний крик гагар потягнуться на південь перелітні птахи, а з верхівок дерев шугне до сизих хмар буйна заграва осіннього багрецю. Від далеких полів пахло гарбузами, що достигали, чекаючи того дня, коли в них проріжуть ножем трикутники очей і вставлять усередину запалену свічку. А тут, у місті, над деякими коминами вже здіймалися перші пасма диму, десь оддалік гуркотіло залізо - то ринули жолобами тверді потоки вугілля, утворюючи в підвальних засіках високі чорні кучугури.
Але година була вже пізня.
І Дуглас зі своєї високої вежі над містом махнув рукою.
- Усі роздягайтеся!
Почекав. Холодний вечірній вітер студив віконну шибу.
- Почистьте зуби. Знову почекав.
- А тепер, - мовив нарешті, - гасіть світло!
І моргнув. І місто сонно заморгало у відповідь - то там, то там гасли вогні. А тим часом годинник на міській управі вибив десяту, пів на одинадцяту, одинадцяту й, нарешті, дрімучу північ.
- Ану, останні... отам... і отам...