Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Iскрилася i спiвала коса. Спiвало i серце бригадира.
По всьому видно, що його дiло порадує i повчить не одного колгоспника.
Рiвними високими покосами влягалася щира праця i нiжним прiснуватим духом парувала пiд зливою сонячного промiння.
Високий пiвдень стояв над косарем.
Присмерком облiковець обмiряв прилюдно скошену дiлянку i серйозно повiдомив косарiв:
– Агрегат Дмитра Тимофiйовича викосив пiвтора гектара.
– Завтра викосимо два, – промовив Дмитро, приймаючи вiтання косарiв. Очi його, зiгрiтi сяйвом приязнi, схвильовано дивилися на милi обличчя рiдних людей.
XXXIII
Поїзд пiдходив до рiдного мiста, i Леонiд уже не мiг одiрватися вiд вiкна, вiд мерехтливого бiгу димчастих, притрушених сонцем ялинок. Загуркотiв, одлiтаючи назад, залiзний мiст, i з-пiд синього неба вирiзьбилися строгi контури суперфосфатного заводу. Жерла прокурених труб пiдпирали мармуровi хмари, що брилами налягали на рiку.
– На-дiй-ка. На-дiй-ка. На-дiй-ка, – вистукували колеса. I серце Леонiда раптом стискалося у грудочку: «А що, коли виїхала з села?.. Нi, не може бути… Приїду i зразу ж налякаю: «Пропав я, Надiйко, – на iксах i iгреках погорiв».
На хвилину обличчя хлопця бралося скорботним виразом i зразу ж омивалося щасливим усмiхом.
– Як же так, Льоню? – злякано запитає.
– Хiба я винен, що в мене така учителька була. Вiн, ледве стримуючи хвилювання, бачив удалинi милий образ дiвчини. I одночас, десь за синню небозводу, йому мерехтiли розвiшанi огнi великої столицi, всмiхалися новi юнi друзi, допитливо i з надiєю дивились на молодiсть очi сивих учених. Бачив себе то в стiнах вiйськової школи, то на темному кордонi, то в зловiсних сполохах вiйни. I всюди вiдчував себе частиною рiдної країни, гордим сином її. За цi днi Леонiд навiть зовнi покращав, а коли йшов – не чув землi пiд собою.
На ходу першим вискочив на перон.
В перехрестях риштування летiв угору новий вокзал, наповнений зсередини перестуком i нiжною дiвочою пiснею. Один голос особливо схвилював Леонiда: так спiвала Надiйка. У неї навiть найсумнiшi пiснi не притискались пiдбитим птахом до осiнньої стернi, а пiдмивалися молодою задумою, неначе на мить зупинялись на шляху життя, як зупиняється плавець перед рiкою, щоб iще мiцнiше пiзнати її глибину, простiр i випливти на переснований промiнням берег.
– Льоню! Льоню! – Розводячи могутнiми плечима потiк людей i махаючи картузом, до нього бiг осмiхнений Василь Прокопчук.
Ось вiн ледве не налетiв на якусь огрядну жiнку з двома валiзами. Щоб стриматись, пiдхопив її вгору, обкружляв навколо себе i бережно поставив на землю.
– Звиняюсь, громадянко.
Жiнка спочатку тiльки перелякано очима повела, але зразу зрозумiла в чому справа i насмiшкувато промовила:
– Спасибi за безплатну карусель.
Та заклопотаний Василь навiть не обернувся,
– Здоров, Льоню. Так i знав, що ти сьогоднi приїдеш. Серце чуло! Спецiально машину затримав. Конференцiя у нас вiдбувалась. Як здоров'я, Льоню?
Та не здоров'я зараз цiкавило Прокопчука. Вiн i хотiв i боявся запитати: чи склав iспити товариш. А на його зосередженому обличчi нiчого не розбереш.
– Василю, – тихо запитав Леонiд, – Надiйка дома?
– Виїхала, – зiтхнувши, промовив Василь. – Двi години назад поїзд одiйшов.
– Виїхала? – похмурнiв Леонiд.
– «Не витримав», – вирiшив Василь i теж нахмурився.
– А Степанида приїхала?
– Приїхала. Пройшла конкурс. В унiверситет витримала. От яка в тебе сестричка, – радiсно почав i осiкся: обережнiше треба говорити про науку, щоб не так боляче було Льонi. – Ну, i в нас теж весело. Такi дiла тут пiшли. Григорiя Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвiт якi чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронiвни – прямо як зоряне небо… В новому колбудi скоро гратимемо.
– Молодцi, – усмiхнувся.
«Напевне склав», – повеселiшав Василь.
– Оце й дома у мене радостi. Батько, певне, мiсця собi не найде, – оживає Леонiд, уявляючи, як старий нескiнченними розмовами наводить терор на усiх знайомих.
«Склав, склав», – твердо вирiшив Василь i засмiявся.
– Льоню, i тебе можна привiтати?
– Можна.
– Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочцi вимотав. Ах ти, академiк нещасний. – I Василь так стиснув товариша, що в того аж ребра почали подаватись угору.
– Василю, задушиш.
– I задушу. Не мiг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на тебе Степана Кушнiра. Льоню, – змовницьки поглянув: – А плюс Б – скiльки буде?