Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0850-6, 978-617-12-1276-3, 978-617-12-1279-4
- Переводчик: Юлия Микитюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя». Краткое содержание книги:
Шірмер спрямував візок знову на коридор. Далі штовхав Чарльз Ней.
– Навіщо стільки морального обурення, Шірмере? – поцікавився він. – Адже ввічливе звірятко тільки виконує свій обов’язок.
– Я знаю. З тією лише різницею, що робить це надто по-хамськи. Але я її ще переживу! Я пережив уже її попередницю – та мала сорок чотири роки й померла раптом за чотири тижні, хвора на рак – переживу й цю бестію. Скільки років Крокодилиці? Напевно, понад шістдесят. А може, й усі сімдесят! Її також переживу!
– Прекрасна мета! Шляхетні з нас люди! – усміхнувся Чарльз.
– Ні, – відказав сивобородий з гіркою сатисфакцією. – Ми роковані на смерть. Але не тільки ми. Інші також! Усі! Усі! З тією лише різницею, що ми про це знаємо, а інші ні.
За півгодини до покою Ліліан прийшла Єва Мозер і поцікавилася:
– Моє ліжко тут?
– Ваше ліжко?
– Так. Мій покій спустошений. Також зник мій одяг. Але ж я мушу ще десь переночувати. Цікаво, де мої речі. – Коли когось виписували з санаторію, одним зі звичних жартів було ховання його речей в останню ніч. Єва була засмучена. – Я ж попросила все випрасувати. А вони ще, чого доброго, вимастять! Тепер, коли я виписана, то мушу рахуватися з грошима.
– А ваш батько не буде вами опікуватися?
– Він хоче мене позбутися. Думаю, заміряється знову мене одружити.
Ліліан охопило раптове почуття, що вона не витримає цю дівчину ані хвилини довше.
– Пропоную вам зайти до ліфта й причаїтися там, поки Чарльз Ней не вийде зі свого покою. Чарльз зайде до мене. Тоді ви прошмигніть до його покою, напевно, він не замкне його на ключ. Звідти зателефонуйте до мене і скажіть, що кинете його смокінг до гарячої води, а його білизну заллєте чорнилом, якщо ваші речі й ліжко не повернуться на місце. Ясно?
– Так, але…
– Їх лише сховали. Я не знаю хто. Але я здивувалася б, якби Чарльз нічого про це не знав.
Ліліан підняла слухавку.
– Чарльз? – Вона дала знак Єві Мозер, щоб та вийшла. – Чарльзе, ти можеш зазирнути до мене на хвильку? Так? Чудово.
За кілька хвилин він з’явився.
– Як закінчилася історія з Крокодилицею? – запитала Ліліан.
– Усе гаразд. Долорес робить це майстерно. Це зветься маскування! Просто сказала їй правду, що ми хотіли заглушити свою розпач, бо мусимо залишатися тут. Чудова ідея. Здається, що Крокодилиця, відходячи, пустила сльозу.
Озвався телефон. Голос Єви був такий гучний, що Чарльз міг почути її слова.
– Вона у твоїй лазничці, – сказала Ліліан. – Напустила до ванни гарячої води. У лівій руці тримає твій новий вечірній костюм, у правій – твоє бірюзове чорнило для авторучки. Не намагайся її заскочити. У момент, коли ти відчиниш двері, вона здійснить свою погрозу. На, поговори з нею.
Ліліан подала йому слухавку й підійшла до вікна. «Палас Готель» у селі був ще освітлений. За два-три тижні зникне й цей овид. Туристи відлетять, мов перелітні птахи, і довгий, одноманітний рік далі волоктиметься усю весну, літо й осінь до наступної зими.
Ліліан почула за спиною, як слухавка клацнула.
– Ох і каналія! – сказав з недовірою Чарльз. – То не в її голові вилупилося! Навіщо ти мене закликала?
– Я хотіла знати, що сказав Крокодилиця.
– І так було спішно! – Чарльз криво посміхнувся. – Завтра ще про це поговоримо. Тепер мушу рятувати свій костюм. Та здібна ідіотка хоче його зварити! Добраніч. То був прекрасний вечір!
Він зачинив за собою двері. Ліліан почула швидке чалапання його капців у коридорі. Його вечірній костюм, символ надії на одужання, на свободу, на ночі в містах, його талісман, так само як і для неї дві вечірні сукні, які в горах були ні до чого, але якби Ліліан їх зреклася, то зреклася б надії. Знову підійшла до вікна й дивилася на світло внизу. Прекрасний вечір! Вона знала багато таких похмурих, прекрасних вечорів!
Зашторила вікно. Паніка з’явилася знову! Ліліан почала шукати снодійних пігулки, які сама від себе сховала. На хвильку їй здалося, що чує ззовні двигун авта Клерфе. Поглянула на годинник. Він міг би її врятувати від довгої ночі, але вона не могла до нього зателефонувати. Хіба Ґольманн не казав, що до нього хтось приїхав? Хто? Якась квітуча панночка з Парижа, Мілана або Монте-Карло! До дідька його, і так виїде за кілька днів! Проковтнула пігулки. Вона мусить піддатися й мусить робити те, що каже Боріс, мусить з цим жити, а не воювати, мусить піддатися, але, якщо піддасться, буде пропаща!
Ліліан сіла за стіл і витягнула поштовий папір. «Коханий, – писала вона, – ти з невиразним обличчям, незнайомцю, завжди очікуваний, ніколи не бачений, чи ти не відчуваєш, що час спливає?» – відтак порвала листа і скинула зі столу касетку, в якій лежало вже багато не відісланих листів, листів, для яких не знала адреси, а потім поглянула на біле ліжко перед собою і подумала: «Чому я плачу? Адже плач нічого не змінить».